Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

– Нехай жеруть один одного! – сказав начальник.

Тому декотрі з молодих, сильних невільників помирають без будь-яких ознак хвороби. Я згадую, що і Лівінгстон описував подіібні випадки. «Ці нещасні, – писав він, – раптом починають скаржитися на біль в серці. Вони прикладають руку до грудей і падають мертвими. Поза сумнівом, вони помирають від розриву серця. Це особливо часто трапляється з вільними людьми, несподівано ставших рабами: вони не готові до таких випробувань».

Сьогодні хавільдари зарубали сокирами зо двадцять невільників, які вже не мали сил плентатися за караваном. Начальник-араб не перешкоджав цій бійні.

Це було жахливе видовище.

З розколеним черепом впала і стара Нен. Я зашпортався дорогою об її труп. Я не маю змоги навіть поховати її.

Серед тих, хто потерпів катастрофу на «Пілігримі», її першою прикликав до себе Господь. Бідолашна добра Нен.

Щоночі я чекаю на Дінго. Він більше не з'являється. Чи не сталося з ним нещастя? Чи з Геркулесом? Ні… ні! Не хочу думати про це! Довге мовчання Геркулеса означає тільки, що він не має для мене новин. Окрім того, йому доводиться бути дуже обережним і зайвий раз не ризикувати».

Двадцять шостого травня караван прибув в Казонде. Половина полонених, захоплених під час цього набігу, загинули дорогою. Проте работорговці все ж розраховували на чималий зиск: попит на рабів не зменшувався, а ціни на невільничих ринках Африки зростали.

Ангола в той час була великим центром торгівлі неграми.

Португальська влада в Сан-Паулу-ді-Луанда та Бенгеле нічого не могла вдіяти, оскільки каравани невільників стали переправляти через внутрішні області материка. Бараки на узбережжі було забито чорними полоненими. Та невелика кількість невільничих кораблів, яким вдалося проскочити повз крейсери, що стережуть узбережжя, не могли зібрати увесь вантаж, призначений для переправки в американські володіння Іспанії.

Казонде, розташований за триста миль від гирла Кванзи, вважався одним із найбільших «лаконі» – невільничих ринків Анголи. Купівля-продаж людей відбувалася зазвичай на «читоке» – головній площі міста. Тут виставлялися і продавалися раби, і звідси ж каравани вирушали в дорогу до Великих озер.

Як і всі міста Центральної Африки, Казонде поділявся на дві частини. В одній знаходилися будинки арабських, португальських та туземних купців, а також бараки для їхніх невільників; друга складалася із резиденції туземного царка. Зазвичай це був лютий п'яниця з короною на голові, який правив за допомогою терору та існував головним чином за рахунок щедрих дарунків работорговців.

В той час торговий квартал Казонде належав Жозе-Антониу Алвішу – тому самому, про якого говорили Негоро та Гарріс, які працювали у нього прикажчиками. Тут розміщувалася головна контора цього работорговця, друга знаходилася у Біє, а третя – в Касанзі, в провінції Бенгала, де через декілька років її побачив Камерон.

З обох сторін головної вулиці торгового кварталу Казонде тягнулися «тембе» – одноповерхові вальковані будиночки з плоским дахом, квадратні подвір’я яких служили кошарами. В кінці вулиці знаходилася велика площа – «читока», оточена невільничими бараками: високо над дахами будинків велично розкинулися пишні крони велетенських баньянів, тут і там росли високі пальми, схожі на закляклого в землі віника; у відходах на вулиці порпалися стерв'ятники, заклопотані санітарним обслуговуванням містечка. Таким був торговий квартал Казонде.

Недалеко від міста протікає Лві – ще не досліджена річка, що, ймовірно, є однією із притоків, хоч би й вторинної, великої річки Кванго, що впадає в Конго.

Прилегла до торгового кварталу резиденція царка Казонде була скупченням брудних халуп, що розкинулися майже на квадратну милю. Деякі з цих хатин були відкриті погляду, інші обнесено очеретяним парканом або густо засаджені низькими смоквами.

Окрема ділянка, оточена живоплотом з папірусу, на якому стояло зо три десятки халуп для невільників царка, декілька хатин для його дружин та тембе, оточений заростями маніоки, трохи вищий та просторіший за інших, – таким був палац царка Казонде, людини років п'ятдесяти на ім'я Муані-Лунга. Володіння, вже достатньо розорені його попередниками, під його управлінням остаточно занепали. Зараз він мав лише близько чотирьох тисяч солдатів, тоді як раніше португальці-работорговці нараховували їх двадцять тисяч, але він вже не міг більше, як раніше, приносити в жертву богам по двадцять п'ять – тридцять рабів щодня.

Це був передчасно постарівший від всіляких надмірностей, наскрізь проспиртований злісний маніяк, який, коли капризував, калічив своїх рабів, воєначальників та міністрів: він наказував відрізувати одному ніс або вуха, другому ногу, а третьому руку. Можна було не сумніватися, що його смерть, вочевидь, вже близька, ні в кого не викличе жалю.

Лише одній людині з усього Казонде смерть Муані-Лунга, можливо, заподіяла б збиток – Жозе-Антоніу Алвішу. Работорговець відмінно ладнав з захмелілим владикою і, користуючись дружбою з ним, господарював над усією областю. У нього були підстави побоюватися, що після смерті царка, якщо не визнають право на спадок його головної дружини Муани, володіння Муані-Лунга захопить сусідній царок, один з володарів Укусу. Цей царок був молодшим та енергійнішим за Муані-Лунга і вже захопив декілька сіл, підвладних правителю Казонде; до того ж він працював із конкурентом Алвіша, крупним работорговцем Тіпо-Тіпо, чистокровним чорним арабом, який трохи потому відвідав Камерона в Ньянгве.

Поки що справжнім володарем цього краю був Жозе-Антоніу Алвіш, бо він цілком підкорив собі здурілого негритянського царка, потураючи його пристрастям, вправно користуючись його вадами.

Жозе-Антоніу Алвіш, людина вже літня, не належав, як можна було подумати, до «мсунгу», тобто до білої раси. Португальським у нього було тільки ім'я, прийняте їм, звичайно, з комерційних міркувань. Насправді цей знаменитий работорговець був негром на ім'я Кенделе. Він народився в Дондо, на березі Кванзи, і розпочав свою кар'єру простим агентом у работорговця. Тепер цей старий негідник, що називав себе найчеснішою людиною у світі, став одним із видатних торговців чорними невільниками.

У 1874 році Камерон зустрів Алвіша в Кілембо, столиці Кассонго, і пройшов разом з його караваном всю дорогу до Біє – тобто сімсот з гаком миль.

Після прибуття в Казонде усю партію рабів вивели на головну площу.

Було 26 травня. Таким чином, розрахунки Діка Сенда виявилися правильними. Подорож з моменту виходу із табору, розташованого на берегах Кванзи, тривала тридцять вісім днів. П'ять тижнів найжахливіших мук, які тільки може витримати людина!

Коли вони увійшли до Казонде, був полудень. Забили барабани, загудів ріг куду, затріщали рушниці: солдати, що супроводжували караван, стріляли в повітря, і слуги Жозе-Антоніу Алвіша із захопленням відповідали їм. Усі ці бандити зраділи зустрічі з