Читати книгу - "Вільняк"

— Що я чую! — вибухнув Фелікс, ляскаючи троля-тягайла по спині. — Бровань Темнощокий, найсуворіший троль на все Осип-Місто, пострах Сторожів Ночі, ладен податися в городники!

Усі, хто був за столом, вибухнули дружнім реготом, і знову примари цокнулися келихами.

— За вдале полювання на повзунів!

— За крайдорожник!

— За городника Брованя!

На гамір оберталися завсідники, вони дивились на примар, не приховуючи цікавості та здуміння. Скороног, Швидкодух та Кудлай виголосили на честь галасливої компанії якийсь заздоровний тост і знов припали до питного лотка. Чух Чорне Око усміхнувся беззубою усмішкою, а його завзятий друзяка, нетряк Гурко, вітально підніс догори своє питне барильце. Тільки старий повітряний пірат у куті немовби не помічав примар і, глухий і сліпий на загальні веселощі, мовчки сидів, уп’явши вицвілі некліпні очі у келих заболонного вина.

Одним махом спорожнивши свого келиха, Бровань повернувся до Фелікса.

— А як же ти без нас? — поцікавився він. — Коли ми всі розліземося, хто слухатиме твої оповідки про лови мордобрилів?..

— А хто вестиме нас на Вежу Ночі… — докинув Різень.

— Чи перепливатиме з нами Крайріку опівночі… — додав Спритник.

— … при всьому бойовому риштунку, — уточнив Куцань.

— Щасливі деньочки, — зітхнув Бровань, ставлячи кухля на стіл. Ніякова тиша запала в таверні, коли примари стали пригадувати свою колишню домівку — безлюдне, захаращене руїнами та повне всяких демонів Осип-Місто — цілковиту протилежність щасливих Вільних галявин. Вони б ніколи в цьому не зізналися, та факт лишався фактом: хоч з якими прикрощами та незгодами доводилося стикатись ув Осип-Місті, вони були примари, і їм бракувало колишнього життя, а надто тужив за ним їхній ватажок Фелікс Лодд.

Замислено розглядаючи свій кухоль, Фелікс перший порушив тишу. Він говорив, а голос йому аж тремтів від напливу чуттів.

— Мій батько хоче, щоб я залишився з ним у Великій бібліотеці. — При цих словах хлопець аж пощулився. — Він говорить, що то мій обов’язок перед бібліотекарями — і перед ним…

— Фелікс Лодд — і бібліотекар! — вигукнув Спритник, і його хавка розпливлася в широкій усмішці, — Ну, хто б міг подумати?

Решта присутніх засміялися, хоча вже без колишніх веселощів. Вони чули збентеження свого ватажка, немов переживали його самі.

Фелікс знову пощулився.

— А все ж, якщо це бодай трохи ощасливить старого книжкового хробака…

Нараз важкі залізнодеревні двері таверни розчахнулися з таким грюком, аж загули горішні трями. До таверни вступив Громовий Вовкун, а за ним — юрма небесних піратів.

— Агов, хлоп’ята, ось погляньте, що знайшов старий Вовкун, коли його носило лісами західних околиць, — гукнув він і кивнув головою своїм супутникам.

За його спиною двійко піратів відчайдушно силкувалися приборкати якогось здоровила, закутого в ножні кайдани. Досить було відчути їдкий сморід гнилого м’яса та вільготного зела, аби зрозуміти, хто це такий. Бардадим пручався, силкуючись випростатися і блискаючи в ламповому світлі вушними та підборідними кільцями. З-під чорних від татуювання важких надбрівних дуг на примар зиркало двоє налитих кров’ю очей. Верхня губа здоровила зневажливо копилилася, оголюючи два ряди гострих зубів.

Фелікс вражено підвівся із-за столу.

— Молотоголовець! — побожно мовив він.

Хоча пірати обабіч гобліна були здорові кремези, супроти молотоголовця вони видавалися сущими карликами. Ще добре, що гоблінові руки були міцно скримцьовані за спиною, а ноги спутані коротким міцним ланцюгом.

— Молотоголовий вояк, — мовив Вовкун, проігнорувавши вбивчий погляд, кинутий на нього від гобліна. — Щойно з Гоблінівських сельбищ. Був озброєний до зубів і, бачця, шукав пригод, поки знайшов одну на свою голову. Ми саме наставляли пастки на повзунів і заскочили зненацька його бойовий загін.

— Ну, що я тобі казав? — звернувся до Спритника Бровань. — Не така то вже й безпечна штука — полювати на повзунів.

Спритник судомно ковтнув клубок у горлі.

— Бойовий загін? — здивовано перепитав Фелікс.

— Принаймні мені видалося, ніби то саме він, — пояснив Вовкун. — Ті посіпаки не мали при собі ані клунків із пожитками, ані ткацького причандалля, тільки зброю — і то всі без винятку! Їй-же-бо, вони відчайдушні шукачі пригод.

Гоблін зневажливо пирхнув і сів просто на долівку. Очі його нишпорили по всій таверні.

— Його кумпани показали спину і зникли в лісі, щойно забачили нас.

— Вони втекли? — Фелікс не вірив власним вухам.

Гоблін сплюнув додолу і вишкірився на нього.

— Поки що тікаємо, а там і до бою станемо, — прогарчав він товстим утробним голосом.

— Коли? — запитав Фелікс, присідаючи і зазираючи гоблінові в обличчя. — Коли це молотоголовці збираються ставати до бою?

— Незабаром, — відповів бранець, і знов оголив гострющі білі зуби в усмішці. — Молотоголовці скорі на бійку.

— Він і нам торочив те саме, — показав рукою на бранця Вовкун. — Мабуть, чи не нажлуктився лісового грогу, бо коли його товариші тікали, то він лежав колодою під мочардеревом і давав хропака. Еге, коли вже згадали про грог, то де Матінка Блакитне воло? Я помираю зі спраги!

— Лісового грогу! — облизнувся молотоголовець. — Вузлик-Мотузлик хоче лісового грогу!

— Гадаю, він і так під мухою! — кинула Матінка Блакитне воло, пробираючись до них із повною тацею. За нею, ховаючись за спідницями, ішов її когутик Чорниш. — А тепер, якщо ти не проти, капітане Вовкуне, забери свого гостя геть. Він порозганяє всіх моїх відвідувачів!

— Одпровадьте Вузлика-Мотузлика в Мурашині Вежі, — скомандував Вовкун. — Та хай помиється, — докинув він. — А то смердить ще гірше за рибожаба!

Коли небесні пірати зі здорованем-молотоголовцем, грюкнувши