Читати книгу - "Риб’яча кров"

Після сніданку я обійшла ставок на площі, привіталася з кількома сусідами, старенька пані Згоркова ходила по садку.

— Я готую дитячу кімнату, — сказала я їй.

Вона хитнула головою, зникла в хаті й за мить принесла сумку, повну іграшок. Від онуків. Я ненадовго зайшла з цими іграшками до пана Тушла. Він позичив мені старе відро й закруглений пензлик, а до сумки з іграшками доклав, що там у нього залишилося від дітей. Коли я отак ішла маленькою площею, здавалася собі правильною, як ніколи раніше. Мої думки ширяли десь у блакитній височині, як тріпотливі ластівки.

Вдягнулася в робочі штани, випрану сорочку й заходилася працювати. Кімнатка біля спальні раніше належала бабусі. Я винесла звідти стару швейну машинку «Зінгер» із ножним приводом, порожню шафку й столик із шухлядкою. Та була з ключиком, гарним, викуваним вручну. Я спустошила всі кутки й замела підлогу. У відрі розпустила вапно, перемішала все короткою планкою, яку знайшла біля сараю. Відчинила вікна й двері, сонце підбивалося догори, тож моє фарбування гарно висихатиме. Спочатку вапнувала навстоячки. Потім обережно залізла на драбинку, що була вже стара й розхитана. Я вив’язала голову хусткою й вдихала чистий, свіжий запах вапна. Навіть не відчувала голоду, лише пила воду з глечика щоразу, як злізала з драбинки, щоб віднести її трошки далі. Я підвела голову до білої стелі, коли у порожній кімнатці пролунав знайомий голос.

— Привіт, Гано.

Я опустила руку з щіткою для фарбування й озирнулася через плече. За порогом стояла мама. У старому костюмі, із сумочкою в руці. Я хутко злізла. Мама посміхнулася, ледь глянула на моє обличчя. У ванній біля дзеркала я змила з обличчя краплі вапна. Сіли з мамою на кухні.

— Тож ти приїхала мене відвідати, — промовила я й стисла її руку, що лежала на столі.

Вона злякалася, ніби не чекала такого.

— Тато на роботі, а в мене була ранкова…

— Я знаю, що тато навряд чи приїхав би. А хто тебе привіз?

— Я сіла о дванадцятій в автобус.

Мама розглядала кухню. Я провела її хатою, на порозі, поцяткованому вапном, набирала повітря в груди, аби сказати їй, що зроблю з цієї маленької кімнатки, коли ж вона стурбовано запитала:

— Ганко, у тебе не було дядька?

— Венци?

Мама стояла в коридорі, тримаючи в руках свою сумку, і якось дивно застигла.

— Його вже три дні немає вдома.

— Це неможливо, куди б він пішов? А чи не повіялися вони кудись із пожежниками..?

— Нам прийшов повідомити про це Зденєк. У суботу вони домовлялися йти на риболовлю. У Махів він розпочав роботу, але в неділю вже не прийшов. Сьогодні понеділок, перш ніж їхати сюди, я півгодини сиділа в нього на кухні. Ніде нічого, жодної записки…

— А Цар?

— Уже два дні не їсть.

У малій кухні зі старим сервантом і дубовим столом із обдертими ніжками не було де поворухнутися. Навколо столу сиділа наша сім’я, те, що від неї залишилося. Мама запалила свічку, як два роки тому, коли померла бабуся. Через вікно вже сочилися сутінки, і я роздивлялася інших, лише Петр стояв за мною, височів у тіні над стільцем, його руки лежали в мене на плечах. На дядьковій тахті сидів Зденєк, поруч нього — Анна й лікарка Брейхова. Біля дверей, на низькій шафці для взуття, сидів Маха. Тато налив із пляшки самогонки, яку дядько робив із яблук свого садка. Поліція вже поїхала, пані лікарка пішла незабаром, санітар уже чекав на неї надворі в автівці. Я бачила її, ніби в тумані, усе застилала пелена сліз.

— Оце так нещастя, — позіхав Маха.

Батьки мовчали.

— Я не розумію, — промовила я й роззирнулася довкола.

— На вихідних було спекотно, — знову заходився Маха, — досить було вскочити у воду перегрітим — і кінець…

— Дядько б цього не зробив. Скажи, мамо?

Притуливши хусточку до обличчя, вона дивилася почервонілими очима поперед себе, плечі в неї здригалися від судом. Я не хотіла навіть собі уявляти, що вона пережила під час ідентифікації тіла, коли її забрала поліцейська автівка. Місце, куди приїхали пожежники, поліція й швидка, було за чотири кілометри від хати за течією.

— Якщо він купався під Скелею, то там же низові течії, — продовжував Маха.

Я вже мовчала.

Надворі погладила Царя. Відтоді, як вчора вдень я приїхала автобусом, він з’їв зовсім трошки зі своєї побитої емальованої каструлі. Тато носив у великому пожовклому конверті документи й папери, які знайшов у серванті, пішов на пошту телефонувати й вирішувати всі інші справи. Ми попрощалися