Читати книгу - "раКУРС"

Я дізнався, де саме служить Женя. Він служив в охороні помічником начальника караулу саме там, де тримали ув’язненими двох наших людей. Я не ставив за мету зблизитися з ним для того, щоб потім використати Женю для звільнення полонених. Усе вийшло випадково. Навіть зараз я намагався знайти інші шляхи для їхнього звільнення, але марно. Мені дуже не хотілося вплутувати в цю справу Женю, не хотів ризикувати його життям, але, напевно, справедливе твердження, що немає випадкових зустрічей. Женя ще не здогадується, ким я був раніше, тому не знаю, як він зреагує, коли дізнається правду, але інтуїція мені підказує, що він пішов би на співпрацю.

На роздуми в мене лишається дуже мало часу — за кілька днів полонених мають розстріляти.

Хлопці фотографуються на мобільники, скидають одне одному світлини на пам’ять. Саме зараз чомусь зрозуміла тих чоловіків, які служили в армії й потім усе життя згадують і добре пам’ятають імена та прізвища своїх товаришів по службі. Мій тато й досі всіх пам’ятає, береже свій дембельський фотоальбом і завжди так радіє зустрічі з кимось із них, ніби зустрів близького родича, якого давно не бачив. Армійська дружба для них цінна тим, що вони були певний час в одній команді, разом проходили певні випробування. Так було в мирний час. А нині на нас щомиті чатує небезпека. Ми усвідомлюємо, що зараз розмовляємо, травимо анекдоти, сваримося, чистимо зброю чи потайки від керівництва потягнемо по сто грамів — і все це може стати останнім спогадом про того, хто щойно був поруч. Один снаряд чи маленька підла куля ворожого снайпера може все це вмить обірвати. І ми цінуємо кожну маленьку мить життя на цій землі. Знаємо, що той, із ким щойно посварився за нові шкарпетки, отримані від волонтерів, може без вагань прикрити тебе своїм тілом від кулі.

Ми знову втратили побратима, молодого, гарного, ще не одруженого. І кожна така втрата — суцільний біль, відчуття, що лишився не просто товариша, а рідної людини. І цей біль не минеться з роками. Як незагойна рана, він буде завжди кровоточити. Коли ти відпочиватимеш із ріднею, пам’ятатимеш того, хто вже не матиме родини й відпочинку на березі моря. Коли ти лягатимеш спати в м’яке ліжко, будеш мимоволі думати про того, кому ліжком стала труна. Ти зустрічатимеш ранок і згадуватимеш того, чиї очі заплющені навіки, і красу народження нового дня ти маєш бачити і його очима.

Буденне життя відволікатиме від таких думок, але ненадовго. Якщо забудеш когось, він прийде до тебе в снах.

Загиблі побратими спочивають у різних куточках країни, і ти не завжди зможеш приїхати на їхні могили. Та й узагалі чи зможеш? Але поки живе людина, її пам’ять не вмирає, і душевний біль вагоміший, ніж квіти на місці поховання. Побратим — це набагато цінніше, ніж армійська дружба в мирний час.

Анатолій Андрійович зізнався, що він — СБУшник. Це було настільки несподівано, що я на мить онімів.

— Оце так поворот! — промовив я й почухав потилицю.

— Я вас, Женю, налякав? — спитав він.

— Ні, просто несподівано якось.

— Іноді люди здаються нам не такими, якими є насправді, — усміхнувся він. — Ось ви, Женю, наприклад.

— А я що? На мені форма, тож одразу видно, хто я є.

— Так, на вас камуфляж, раніше була козацька папаха, іще раніше — цивільний одяг. Що спільного між цими трьома періодами вашого життя?

— Це ніби три різні життя.

— Гаразд. І яке з них ваше? Що в ньому? І хто?

— Моє життя? — я задумався. — Справжній я там, у рідній Первомайці, поруч із друзями, разом із коханою, у квартирі матері. Зі мною рідна земля, степи, небо над ними, шахти. То все моє й справжнє.

— А зараз де ви справжній?

— Колишнього мене вже немає, майбутнього… Я його не бачу.

Анатолій Андрійович уважно подивився на мене й сказав:

— Женю, ви б хотіли щось змінити у своєму житті?

— Багато чого хочу, але є речі, які вже ніколи не зміниш.

— Я б вам радив вибратися з лайна, у яке ви вляпались, узяти час на роздуми.

— Як це зробити?

— Можна поїхати в Росію. В Україну вам зараз не можна, у рідне місто — також, залишатися тут теж не раджу. Я не бажаю вам зла, юначе, але бачу, що ви не маєте спокою, стривожені та розчаровані. Повірте мені, ніякої процвітаючої республіки тут ніколи не буде, і що більше ви будете в неї вірити, то більшим буде розчарування. Тому їдьте в Росію, попрацюйте десь, визначтеся, що вам потрібно й чого прагнете. Просто не тримайтеся за минуле, відпустіть його, поживіть сьогоденням, — порадив чоловік. — І доки не з’являться суттєві плани на майбутнє, не вигадуйте їх і поки що нічого не будуйте.

Я сидів поруч із ним на лавці та спостерігав, як вітер один за одним зриває листочки з клена. Одні листочки без супротиву піддаються подиху вітру, зриваються, падають людям під ноги, і вони їх топчуть, змішуючи з брудом. Інші чинять шалений спротив вітру, тріпочуть, трусяться