Читати книгу - "Месія Дюни"

Різко здригнувшись, Айдаго вирвався з кататонічного забуття.

«Отак! — подумав він. — Замість протистояти поразці, я ледь не загубився в собі!»

Хвиля того майже-занурення закарбувалася йому в пам’яті. Обдумуючи це, Дункан відчував, що його життя триває стільки ж, скільки існує Всесвіт. Нехай смертне тіло його зоставалось у смарагдовій печері безсмертного буття, але безсмертя все ж таки навідало його.

Айдаго підвівся, почуваючись очищеним пустелею. Пісок почав тихенько теркотіти на вітрі, шепотіти на листі в саду, що за ним. У нічному повітрі стояв сухий, колючий запах куряви. Його одяг затріпотів у такт із раптовими поривами вітру.

Айдаго зрозумів, що десь далеко в бледі розшалілася мати-буря, із сильним шипінням здіймаючи та закручуючи чорториї пилюки — величезний піщаний хробак набував сили, здатної відокремити плоть від кісток.

«Він з’єднається з пустелею, — подумав Айдаго. — Пустеля його заповнить».

То була дзен-сунітська думка, що омила його мозок, як чиста вода. Він знав, що Пол піде далі. Атрід не може цілковито скоритися долі, навіть повністю усвідомлюючи її неминучість.

Дотик ясновидіння пройшов крізь Айдаго, і він побачив, що люди майбутнього говоритимуть про Пола як про водну стихію. Нехай все життя його тонуло в куряві, вода йшла вслід за ним. «Його тіло затонуло, — казатимуть вони, — але він поплив далі».

Чоловік, котрий стояв за Айдаго, кашлянув.

Айдаго повернувся й побачив Стілґара: той стояв на мостику, перекинутому через канат.

— Його ніколи не знайдуть, — сказав Стілґар. — Але згодом — знайде кожен.

— Пустеля забере його й обожествить, — промовив Айдаго. — А все-таки він був тут чужинцем. Приніс на цю планету чужинську хімію — воду.

— Пустеля нав’язує свій власний ритм, — промовив Стілґар. — Ми привітали його, назвали нашим Магді, нашим Муад’Дібом і дали йому таємне ім’я. Основа колони — Усуль.

— А все-таки він не народився фрименом.

— Це не змінює того факту, що ми заявили свої права на нього… і врешті здобули ці права. — Стілґар поклав руку на плече Айдаго. — Усі люди — чужинці, давній друже.

— Це ти щось мудре сказав, Стіле?

— Достатньо мудре. Я бачу, який безлад ми чинимо у Всесвіті своїми міграціями. Муад’Діб дав нам якийсь лад. Люди пам’ятатимуть принаймні його джигад.

— Він не піддасться пустелі, — сказав Айдаго. — Він сліпий, але не піддасться. Він людина честі й принципів. У нього атрідівський вишкіл.

— А його вода проллється на пісок, — промовив Стілґар. — Ходімо. — І він легко потяг Айдаго за плече. — Алія повернулася й питає про тебе.

— Вона була з тобою на січі Макаб?

— Так, допомагала навести лад поміж розм’яклих наїбів. Тепер вони коряться її наказам… як і я.

— Яким наказам?

— Вона розпорядилася стратити зрадників.

— Ох, — Айдаго переборов почуття запаморочення в голові, глянув на скельний масив. — Яких зрадників?

— Гільдієра, Превелебну Матір Могіям, Корбу… кількох інших.

— Ти вбив Превелебну Матір?

— Так. Хоча Муад’Діб сказав, відходячи, що цього робити не слід. — Він знизав плечима. — Але я не підкорився йому, і Алія знала, що я так вчиню.

Айдаго знову вдивлявся в пустелю, відчуваючи себе цілісною особистістю, спроможною розгледіти все, що створив Пол. «Стратегія міркувань», — так називали це Атріди у своїх навчальних підручниках. Люди коряться уряду, але й ті, ким правлять, впливають на тих, хто править. Цікаво, чи ті, ким правлять, мають бодай якесь уявлення про те, що було тут створено за їхньої співучасті?

— Алія… — промовив Стілґар, кашлянувши. У його голосі відчувалося засоромлення. — Вона потребує твоєї присутності…

— Значить, вона уряд, — пробурмотів Айдаго.

— Регент, не більше.

— «Доля проходить усюди», — так говорив її батько, — неголосно проказав Айдаго.

— Ми укладаємо власну угоду з майбутнім, — промовив Стілґар. — Тепер ти прийдеш? Потребуємо твого повернення.

У його голосі знову почулося засоромлення.

— Вона… у розпачі. То звинувачує свого брата, то за мить оплакує його.

— Зараз прийду, — пообіцяв Айдаго. Почувши, як Стілґар виходить, він повернувся обличчям до поривів вітру, дозволивши піщинкам битися об його дистикост.

Ментатська свідомість проектувала наслідки в майбутньому. Можливості осліпили його. Пол створив такий вихор, який тепер ніщо не могло зупинити.

Бене Тлейлакс і Гільдія надто багато поставили на кін і програли, були дискредитовані. Квізарат шокований зрадою Корби та інших своїх високопосадовців. Фінальний добровільний учинок Пола, його доведене до абсолюту прийняття фрименських звичаїв забезпечили вірність фрименів йому самому і його дому. Тепер він навічно став одним із них.

— Пол відійшов! — Голос Алії задихався. Вона, майже безгучно підійшовши до Айдаго, тепер стояла поруч із ним. — Він був безумцем, Дункане!

— Не кажи так! — різко відповів він.

— Увесь Всесвіт скаже це, перш ніж я договорю.

— Чого б це, заради любові до небес?

— Заради любові до мого брата, не до небес.

Дзен-сунітська проникливість розширила його свідомість. Він бачив, що Алія не мала видінь — жодного, відколи померла Чані.

— Дивна твоя любов, — сказав він.

— Любов! Дункане, йому достатньо було вийти з колії! Яке значення мала решта Всесвіту, що завалилася б позаду нього? Він був би в безпеці… і Чані з ним!

— То… чому ж не зробив так?

— Заради любові до небес, — прошепотіла вона, а відтак уже голосніше промовила: — Усе Полове життя було змаганням за порятунок від його джигаду і його обожнення. І врешті він вільний від цього. Такий його вибір.

— А й справді, він усе знав, — Айдаго здивовано хитнув головою. — Знав навіть про смерть Чані. Його місяць упав.

— Він був безумцем, правда, Дункане?

Горло Айдаго перехопила придушена туга.

— Який безумець! — Алія задихнулася, її самоконтроль розсипався на шматки. — Житиме вічно, а ми мусимо померти!

— Аліє, не…

— Це тільки горе, — тихим голосом промовила вона. — Тільки горе. Знаєш, що я ще мушу для нього зробити? Мушу врятувати життя принцеси Ірулан. Тієї! Ти мав би почути, як горює вона. Ридає, віддає вологу мертвим, клянеться, що кохала його й нічого не знала. Проклинає своє Сестринство, каже, що присвятить життя вихованню Полових дітей.

— Ти віриш, що вона щира?

— Від неї аж тхне