Читати книгу - "Антирадянські історії"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ці рядки з вірша «Пісня військових кореспондентів». Щороку до пам’ятника покладають квіти, стоять у почесній варті керівники Спілки журналістів Росії, віддаючи честь воєнній пропаганді. Потім журналістські начальники йдуть у свої кабінети і пишуть заяви протесту, в яких нема ані слова правди. «Ох, — пишуть вони, — в Росії нема свободи слова, а журналісти гинуть сотнями…» Начальники чудово знають, що їхні заяви — стрясання повітря, бо в Кремлі знають, навіщо потрібні журналісти, — для обслуговування і підтакування, а решта — свобода, правда, об’єктивність — не для Росії.
У листопаді 2014 року сталася чергова «трагедія» — актор Міхаіл Порєчєнков постріляв із кулемета по позиціях української армії. На його голові була каска з написом «ПРЕСА». Потім, коли актор зрозумів, що влип, почав переконувати, що напису на касці не помітив, а стріляв «холостими» патронами. І це на війні? Холості патрони для кулемета? І раптом усі зірвалися, всі почали таврувати ганьбою актора, здіймати руки над головами, говорити всякі лайливі слова. Неначе раніше такого не було взагалі.
Найсмішнішими в цій ситуації виглядали заяви двох найбільших журналістських організацій — Спілки журналістів Росії і Спілки журналістів Москви. У заяві першої мовиться: «Ми глибоко шкодуємо через безвідповідальну поведінку актора Порєчєнкова, осіб, які супроводжували і приймали його, які допустили появу актора в Донецьку в касці з написом «ПРЕСА». Ми сподіваємося, що актор Порєчєнков публічно вибачиться перед журналістами, які ризикують життям, виконуючи свій професійний обов’язок у зоні збройного конфлікту, і для яких слово «ПРЕСА» на екіпіруванні часто є єдиним хистким захистом від кулі». Слово «хисткий» — із радянської журналістики, коли автори заяви працювали в комуністичних виданнях і любили прикрасити свої тексти словосполученням «хисткий мир» у реченні про «американську вояччину», якій протистоїть «миролюбний радянський народ».
Друга заява Спілки журналістів Москви виявилася не такою романтичною, навпаки, різкішою — поведінку Порєчєнкова назвали «підлістю». «Я вважаю, що він просто підло вчинив щодо всіх журналістів. Тому що журналіст не має права брати зброю до рук», — сказав голова СЖМ Павєл Гусєв в ефірі «Эхо Москвы». «Ми стільки боремося, стільки ми робимо, щоб захистити журналістів. І якийсь пацан… влаштовує такі провокації», — зажурився Ґусєв. 45-річний пацан може, звісно, образитися на 65-річного беззмінного, з 1991 року, власника Спілки журналістів Москви, але факт залишається фактом — Павєл Ґусєв забув про свої вибачення перед колишнім міністром оборони Павлом Ґрачовим після вбивства журналіста його газети Дмітрія Холодова.
МВС України вже відкрило кримінальне провадження проти Порєчєнкова за статтею 260 ч. 4 кримінального Кодексу України. Але ще раніше нова влада України зробила кілька абсолютно безпрецедентних кроків для приборкання російської пропаганди. По-перше, був складений список російських «журналістів», які, на думку влади, займаються не професійними обов’язками. По-друге, Україна повторила подвиг Грузії, заборонивши на своїй території трансляцію російських інформаційних телеканалів. У 2008 році, в перший день російської агресії, у Тбілісі вирішили виключити з пакетів кабельних провайдерів російські телеканали, які й раніше брехали, але з перших хвилин війни розповідали те, чого взагалі не було.
З початком військових дій в Україні, в Донецьку і Луганську області російські «журналісти» полізли, як сарана. Всі працювали на одному боці — у сепаратистів, щодня розповідаючи про «звірства київської хунти». Пересувалися на військовій техніці, фотографувалися зі зброєю в руках, обнімалися з терористами, всією своєю поведінкою показуючи, для чого вони там перебувають. Щойно українська армія звільняла міста і селища, «журналісти» пересувалися з лінією фронту, відходили разом із терористами. Коли звільнили Слов’янськ і Краматорськ, там не виявилося жодного російського «журналіста», всі пішли. Російському телебаченню стала нецікава доля людей.
Часто у журналістів не вистачало матеріалу про «звірства» і редакції з неприхованим задоволенням використовували кадри зйомок з інших воєн — з Іраку, Сирії й Ічкерії, видаючи тіла вбитих за жертви «київської хунти». 24 жовтня 2014 року комуністичне агентство «Правда. ру» розмістило відому світлину українського репортера Гліба Гаранича з розбомбленого російськими військами грузинського міста Ґорі з тим самим підписом — «Не можна закривати очі на звірства української армії».
Не захищаючи Міхаіла Порєчєнкова, все ж варто сказати, що актор став жертвою пропагандистської істерії, як і його маститий колега Іосіф Кобзон і десятки інших акторів та діячів мистецтва, що відгукнулися на заклик Путіна захистити «російську землю» від «бандерівців». Захистити «правду» за допомогою неправди. Адже правду треба шукати, а неправда — завжди зручна і доступна без зусиль — увімкни телевізор і тобі все розкажуть і покажуть. Як усі останні десятиріччя.
Істерика Спілок журналістів безглузда і брехлива — вони чудово знають про те, чим займаються російські «журналісти» на Сході України. Вони не бачили, як журналіст російського пропагандистського каналу Russia Today Ґрехем Філіпс, одягнувшись у форму сепаратистів, стріляв із кулемета? Сепаратистський сайт «Русская весна» написав: «Відомий журналіст «Россия Сегодня» Ґрем Філіпс узяв участь у «повному циклі» артилерійської атаки на позиції хунти: від розвантаження боєприпасів до безпосередньо вогневого нальоту», супроводжуючи інформацію відео. «Ґріша», як його ласкаво назвають сепаратисти, британець з походження, але став професійним пропагандистом уже в Росії. Чи бачили ви заяви Спілок журналістів Росії і Москви з цього приводу? Їх нема, як нема для них потреби писати протести з приводу того, що в заручниках терористів у 2014 році перебували чотири українські журналісти.
У російських журналістських начальників дивна доля — вони вийшли з радянської пропаганди, знову потрапивши туди, вже в путінську, яка поновлює старі традиції агітації. Ви не побачите в Москві або інших російських містах пам’ятника чи бодай провулка імені Анни Політковскої або Натальї Естємірової, Пола Хлєбнікова чи Надєжди Чайкової. Вони не були пропагандистами, і їх намагаються забути. Втім, забудуть і пропагандистів, які виконали «свій обов’язок» брехні. Проте на подвір’ї Будинку журналістів Росії так і стоятиме пам’ятник військовому журналістові. Він з іншої країни — СРСР, в якій не було ані свободи слова, ані права написати про радянські концтабори на місці німецьких.
Російська журналістика опинилася в дивній ситуації — Конституція дає їй право отримувати і поширювати серед населення об’єктивну інформацію, а насправді вона виконує при владі роль прислуги — «чєво ізволітє-с». Більшість радянських військових журналістів сиділи у теплих штабних бліндажах і редакціях, їх зобов’язували тільки одне — описувати подвиги. Вони
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антирадянські історії», після закриття браузера.