Читати книгу - "Яр"

Ото так і пішла, від села до села, хто дасть попоїсти, хто й до хати не впусте, люди налякані. А один мені так і сказав: ви, каже, городські, приносьте нам колючого дроту, щоб городитись од вас, а не дрантя всякого, в нас уже його дівати нема куди. А я хотіла вимінять за кохточку трохи хліба чи хоч картоплі. Думаю, в кухвайці не видно, якось дійду...

Марія скінчила, і всі сиділи непорушно, мов на похороні, бо то таки був похорон чогось небаченого, але близького й рідного; усі сиділи круг столу, дивилися на руде полум'ячко олійного каганця, і воно хвилювалось од людського дихання, а може, і людського болю, і невиразні тіні на стінах коливалися й хитали скрушно головами, ніби на справжньому похороні. Максим одчував, як у грудях щось холоне й знову починає підкочуватись угору вчорашній клубок.

Він квапно вийшов на веранду й підставив обличчя морозові. Коли ж повернувся до хати, там уже збирали вечерю, хоча й досі кожне уникало дивитись одне одному в вічі. Але потроху життя брало своє, бо людина ж таки мусить і їсти, й розмовляти, на те їй і язик дано.

Першим порушив мовчанку батько. Відколи повернувся з мандрів без руки, він не сідав їсти з усіма, намагався перехопити сам і десь навшпинячки біля печі, а тепер зайняв своє законне місце на покуті, місце старійшини, бо хоч хай там вона яка, хоч і не вся, але сім'я, і вона мусить мати голову. Батько сказав, коли стара налила йому півсклянки каламутної:

— А дерехторові?

Максим, який мовчки поступився вже вгрітим місцем на покуті, пити не збиравсь, але та зачіпка таки дошкулила йому й він налив і собі півсклянки.

— Ну, щоб усі наші додому вернулися, — проголосив Архип Іванович, тоді випив, поставив посудину на стіл і мазнув по губах куксою.

Марія цей порух, певно, бачила вперше, бо раптом гикнула, відіклала ложку й зайшлася дрібним плачем. І враз стала схожою на ту, колишню, звичну Марію, яку Максим досі ніяк не міг упізнати в постарілій чужій жінці. Батько розгубився, тоді дотямив причину доччиних сліз і кахикнув надтріснутим басом:

— Якось воно буде, кау. Жить же ж однаково треба. Шо здоровому, шо каліці. Піду, ма'ть, проситься сторожем до того, Гудима...

Він знову витер вуста, цього разу здоровою рукою, і кукси більше з-під столу не витягав. А коли Марія втерлася й знову взяла ложку, стара Нетребиха почала розповідати про своє громадське господарство. Вона інакше не називала його, як громигосп, і Максимові згадалося ще передвоєнне слово «колихтів». Так казали всі ярівчани, колись воно звучало вороже, а тепер здавалося веселим і дотепним. Але «громигосп» у материних вустах бриніло далеко не добродушно.

— Казав Гудим, по триста грамів зерна даватимуть на трудодень.

— Ого! — відгукнув батько. — Це скіки ж треба тих трудоднів тобі виробить, щоб і мене прогодувала?

— Еге, трудоднів, — сказала Явдошка Нетребиха. — Нам сьодні за всенький день один на двох записав бургомистр.

Який бургомистр? До чого тут він? Максим перепитав:

— Гудим?

Але мати повторила те саме:

— Бургомистр. Грицько Луценко. Той, що в управі головував. Його ж були забрали, а це випустили. Прийшов на своє старе, як і раннє: вп'ять у нас булгахтєром. Там таке лихе стало, що аж-аж!

Мати, певно, щось пригадала, бо похлинулась і зайшлася кашлем, а коли їй відлягло, промовила, втираючи сльози:

— І тебе згадував, Максимочку, би ти тіки знав! Каже, і твого сина яр не обмине. То лаяв самих большовиків та євреїв, а це вже заходився всіх підряд. Германець, каже, не потуратиме, щоб йому в борщ плювали. Ич, каже, розтуди їхню мать у націоналістів. Порозвішували, каже, хлагів, що одна сталка жовта, а друга синя. І мене, каже, підвели... Там таке лихе, таке лаючке, аж слиною форкає.

Максима зацікавила новина. Виходить, голову управи таки випустили. Луценко й справді був непричетний до тих, що «прапор у дві сталки». Він просто перший виніс німцям хліб-сіль на вишиваному рушнику, поклавши собі випливти на новій хвилі. Але та хвиля вдалася дуже крута — мало не накрила його з головою. І досить-таки каламутна. Німці зрадили навіть тих, хто покладав на них надії. Невже перемоги запаморочили їм голови? Де ж та сила, на яку може спертись Україна? — питав себе Максим.

Коли мене заарештували, Грицько Луценко вже й тоді був бухгалтером у нашому колгоспі. До колективізації він працював діловодом споживчого товариства, голодні роки пережив досить легко — тридцять третього ніхто в їхній родині не вмер. Це тоді вважалося мало не виявом якоїсь лояльності: мерли вороги радянської влади, а якщо ти лишився живий, то ти підтримуєш курс партії на чолі з вождем усіх поневолених народів.

Таким чином і Грицько Луценко отримав вотум довіри з боку правління колгоспу та райкому.

Мене забрали просто з лекцій. Коли подзвонив дзвоник і ми почали виходити з Великої фізичної аудиторії на перерву, від вікна мене гукнув однокурсник Захар Банацький, який вийшов раніше від мене:

— Ось тебе питають...

Він, певне, передчував щось недобре, бо ховав очі, ставши мовби мимовільним винуватцем. Від вікна підійшло двоє в цивільному, штани в обох були заправлені в добрі хромові чоботи. Обоє привітно посміхались, але я знав, що такі посмішки бувають і не щирі.

— Максим Нетреба? — перепитав один з них. Коли я насторожено кивнув і для чогось почав застібати куртку, він посміхнувся ще привітніше: — Вам кланялася ваша сестра Марія. Ми її