Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

на кілька футів за задньою стіною будинку. Конан вихопився на коня, підняв дівчину, посадив перед собою в сідло. За їхніми спинами товсті двері, охнувши, як жива істота, з шумом упали, і через отвір уліз натовп зарослих, волаючих на всю горлянку воїнів із кинджалами в руках. Величезний жеребець вилетів із будинку, немов його випустили з катапульти, і з піною на морді погнав ущелиною, витягуючись на бігу, як струна.

Цей маневр застав вазулів зненацька — як і тих; хто крався ущелиною. Все сталося так швидко, що чоловік у зеленому тюрбані не встиг поступитися дорогою. Збитий скаженим конем, він упав, його супутниця пронизливо скрикнула. Конан бачив її всього лише мить: струнка темноволоса красуня в шовкових шароварах і нагруднику, вишитому коштовностями, вона притиснулася до стіни ущелини. Чорний кінь мчав, як лист, несений вихором, рятуючи кімерійця і його полонянку, а кровожерне завивання горян змінилося криками подиву й відчаю, коли вони вибігли вслід за втікачами через потайні двері.

6. ГОРА ЧОРНИХ ЧАКЛУНІВ

— Куди ми тепер? — Жазміна, притиснута до викрадача, спробувала сісти прямо в хиткому сідлі.

Соромлячись, вона зізналася собі, що дотики варвара їй не такі вже й неприємні.

— В Афгулістан, — відповів він. — Це далека дорога, та кінь доставить нас туди без усіляких зусиль, якщо ми не зустрінемо твоїх друзів чи ворогів мого племені. Тепер, коли Яра Афзала немає в живих, ці прокляті вазули будуть нас невпинно переслідувати. Мені дивно, що за нами ще не видно погоні.

— Хто той чоловік, якого ти збив? — запитала вона.

— Не знаю. Ніколи раніше його не бачив. Він, певне, не гулістанець. Не маю уявлення, що він там, хай йому чорт, робив. Там ще була дівчина.

— Так, — Жазміна звела брови, — не зрозумію. Це була моя придворна на ім’я Гітара. Думаєш, вона хотіла мені допомогти? І той чоловік її друг? Якщо так, то вазули схоплять їх обох.

— Що ж, — промовив Конан, — ми нічого не можемо вдіяти. Якщо ми повернемося, то вазули знімуть із нас шкури. Не розумію, як дівчина могла забратися так далеко в супроводі всього лише одного чоловіка, та й то, судячи з одягу, вченого. Щось тут не так. Той чоловік, якого Яр Афзал побив, а потім послав обійти пости, рухався, як лунатик. Я бачив у Заморі жерців, котрі коїли свої жахливі обряди в таємних святинях Езуда, — у їхніх жертв був такий самий погляд. Жрець подивиться кому-небудь у вічі, пробурмотить кілька заклять, і людина починає поводитися, як живий труп, дивиться скляними очима, робить, що йому накажуть. Крім того, я бачив, що було в руках у цього чоловіка, те, що підняв Яр Афзал. Це було схоже на велику чорну перлину, такі самі носять дівчата з храму Езуда, танцюючі перед чорним кам’яним павуком, якому поклоняються. Яр Афзал тримав на долоні саме це. А коли впав, як мертвий, з його пальців вислизнув павук, схожий на божество Езуда, тільки менших розмірів. Потім, коли вазули стояли, не знаючи, що робити, якийсь голос крикнув, аби мене вбили. Я знаю, що цей голос не належав нікому з воїнів чи жінок, що товпилися біля хатин. Схоже було, щоо звучав він зверху.

Жазміна нічого не відповіла. Подивилася на кручі високих хребтів і затремтіла. Цей сумний пейзаж наповняв її душу відчаєм. У цьому похмурому, порожньому краю могло статися все що завгодно. Людям, народженим на гарячих рівнинах багатого Півдня, віковічні традиції навіювали віру в те, що цю землю огортає туман таємниці й небезпеки.

Сонце було вже високо в небі, дошкуляючи нестерпною спекою, та все ж таки повіваючий раптовими поривами вітер, здавалося, зірвався з крижаних круч. Якоїсь миті Жазміна почула вгорі свист, який не був схожий на посвист вітру, і, глянувши на Конана, котрий уважно вдивлявся в небо, зрозуміла, що і він побачив у цьому щось незвичайне. Дівчині здалося, що блакитним небом промчала якась неясна смуга, наче щось швидко пролетіло в них над головами, та вона не була певна, що це їй не привиділося. Вони не стали це обговорювати, проте Конан непомітно перевірив, чи легко виймається кинджал із піхов.

Вони поїхали ледве помітною стежкою, що опускалася в таку глибоку ущелину, до дна якої ніколи не досягало сонце. Іноді стежка підіймалася так високо на круті схили, що, здавалося, вони зараз обсиплються під ногами, або вела по гострих, як ніж, гранях, зі схилами по обидва боки стежини, що схили ці зникали у бездонних, оповитих голубуватою млою прірвах.

Коли вони досягли вузького тракту, що зміївся поміж схилами, вже вечоріло. Конан натягнув поводи й спрямував коня на південь, майже перпендикулярно до попереднього напрямку їхньої подорожі.

— Ця дорога веде в село галзаїв, — пояснив він. — їхні жінки ходять тут по воду. Тобі потрібний новий одяг.

Поглянувши на свій легкий одяг, Жазміна вирішила, що він має рацію. Її черевички з парчі були порвані — так само, як сукня і шовкова білизна, які тепер мало що прикривали. Одяг, підхожий для вулиць Пешкаурі, не годився для кам’янистої Гімелії.

Доїхавши до повороту, Конан зліз і допоміг Жазміні зійти з коня. Вони чекали досить довго. Нарешті Конан, задоволений, кивнув головою, хоча дівчина нічого не помітила.

— Іде жінка, — сказав він.

Жазміна в раптовому пориві переляку схопила його за руку.

— Ти… ти не уб’єш її?

— Як правило, я жінок не вбиваю, — відповів Конан, — хоча деякі з цих горянок — справжні вовчиці. Ні, — посміхнувся він, немов почувши хороший жарт, — я її не уб’ю. В ім’я Крома, навіть заплачу їй за речі! Це тобі подобається?

Він дістав жменю золотих монет і заховав їх назад, залишивши найбільшу монету. Деві з полегшенням кивнула головою. Їй здавалося звичайним явищем те, що чоловіки вбивають і гинуть, та при думці про те, що вона могла б бути свідком убивства жінки, її тіло пройняло тремтіння.

Нарешті з-за повороту вийшла довгоочікувана жінка, висока худа галзайка з величезним порожнім бурдюком. Угледівши їх, вона зупинилася мов укопана, бурдюк випав у неї з рук. Вона зробила рух, ніби збиралася втікати, та одразу ж зміркувала, що Конан досить близько від неї, аби їй вдалося утекти, і стояла спокійно, дивлячись на них із острахом і цікавістю.

Конан показав їй золоту монету.

— Якщо віддаси цій жінці свій одяг, — сказав він, — віддам тобі цю монету.

Горянка відреагувала одразу ж. Широко посміхнувшись від здивування й задоволення, вона з типово горським презирством до умовностей охоче скинула з себе вишиту безрукавку,