Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

— У мене з'явилася-одна думка. Чи є тут хтось з тих людей, що допомагали обряджати мого брата… тобто покійного Пітера Вілкса?

— Атож, — озвався якийсь чоловік, — це ми з Ебом Тернером допомагали. Ми обидва тут.

Тоді літній джентльмен звернувся до короля:

— То, може, цей джентльмен буде такий ласкавий сказати мені, що саме нататуйовано в Пітера на грудях?

Отут королеві треба було живо зметикувати, бо зараз-таки завалиться, наче підмита водою брила — так оте все його зненацька застукало; це ж бо, розумієте, запитання, що хоч кого повалить; тут треба відразу щось відповідати, а він і сном і духом не знає, що саме на тому покійникові нататуйовано! Він навіть зблід трохи, опинившися на слизькому. Раптом у кімнаті стало тихо-тихо, всі посунулися наперед і вп'ялися очима в короля. Ну, думаю собі, тепер уже він обов'язково признається, не варто більш прикидатись! Гадаєте, він скорився? Еге, де там! Хоч цьому важко й повірити. Він, мабуть, сподівався виморити цих людей, забиваючи їм баки, аж поки всі потомляться й розбредуться по своїх домівках, а тоді вони з герцогом накивають п'ятами. Чи сяк, чи так, а він не ворухнувся, а тоді знову почав усміхатися та й каже:

— Гм!.. Складна то річ — ого, ще й яка! Аякже, сер, я можу сказати вам, що саме було нататуйовано в нього на грудях. Невеличка, тоненька блакитна стрілка — так, саме стрілка; а якщо добре не придивитися, то її й не помітиш. Ну, що ви на це скажете, га?

Такого зухвальця, як наш старий шкарбун, я ще не бачив!

Тим часом новоприбулий джентльмен рвучко обернувся до Еба Тернера та його приятеля; очі в нього заблищали, немовби цього разу король таки справді попався йому в руки, і він гукнув:

— О! Ви чули, що він сказав! Був такий знак на грудях Пітера Вілкса?

Обидва в один голос відповіли:

— Ні, ми не бачили такого знака.

— Чудово! — мовив літній джентльмен. — Натомість ви мали побачити в нього на грудях невиразні маленькі літери П та Б (саме так він позначав свої ініціали за молодих років), та ще В, із рисочками між ними, отже: П-Б-В. — І він начеркав усе те на клаптику паперу. — Ну, кажіть, бачили ви такий знак?

Знов обидва в один голос відповіли:

— Ні. Ми взагалі ніяких знаків не бачили. Ну, тут люди не стерпіли й почали кричати:

— Це все одна зграя! В річку їх кинути! Втопити їх! На жердині їх повозити!

Горлали всі разом, тож гамір здійнявся страшенний. Проте адвокат скочив на стіл і гукнув щосили:

— Джентльмени… джентльмени! Схаменіться… Слухайте-но… два слова… лише два слова… Прошу! Ще є один вихід — ходімо на кладовище, викопаймо тіло й подивімося!

Це всім сподобалося.

Всі заревли «Ура!» і кинулись надвір, але адвокат та лікар закричали їм навздогін:

— Зачекайте, не кваптеся! Хапайте цих чотирьох та хлопця. Нехай теж подивляться!

— Згода! — загула юрба. — І якщо ми не знайдемо ніякого татуювання, то лінчуємо всю зграю.

Я так і прикипів до місця з переляку. Але про те, щоб дременути, не могло бути й мови. Вони згребли нас і потягли за собою просто на кладовище, до нього треба було йти берегом річки з півтори милі; а слідом за нами посунуло ціле містечко: ми великого шелесту наробили, та й час був іще досить ранній — дев'ята година.

Коли ми проходили повз наш будинок, я пожалкував, що відіслав Мері Джейн за місто, бо варто було тільки подати їй знак — і вона вибігла б з будинку, урятувала б мене і виказала б наших шалиганів.

Отож ціла юрба мчала берегом річки, немов оскаженіла зграя диких котів. Небо враз потемніло, почала блискавка спалахувати й моргати, вітер заскиглив між листям, і від того ще дужче морозом проймало. Такої біди мені ще не траплялося! Я був немов ошелешений — усе вийшло зовсім не так, як я собі думав: замість того щоб вчасно вшитися й звіддаля дивитись на всю ту комедію, замість Мері Джейн, яка підтримала б мене і звільнила б в скрутну хвилину, тепер лише якесь татуювання могло врятувати мене від наглої смерті. А якщо ніяких знаків не знайдуть…

Мені навіть і подумати було страшно, що тоді станеться; але й про щось інше я також думати не міг. Надворі дедалі поночіло — саме час, щоб дременути, та довготелесий Гайне міцно тримав мене за руку, а це все одно, що силкуватися втекти від Голіафа. Гайне тяг мене щосили за собою; він такий був збуджений, що я ледве встигав дрібцювати поруч нього.

Добравшись до кладовища, юрба протовпилася крізь браму й розлилася по ньому, наче та повінь. Коло Пітерової могили виявилося, що заступів принесено в сто разів більше, аніж було треба, а нікому й не спало на думку прихопити з собою ліхтаря. Однак вони заходилися копати при спалахах блискавиці, а по ліхтар послали до найближчої хати, за півмилі від кладовища.

Отож вони все копали та й копали, мов навіжені, а тим часом упала темна ніч, полив дощ, і вітер крутив та шугав по кладовищі, а блискавка спалахувала все частіше й частіше, і раз у раз торохкав грім, але люди на все те не зважали — їх поглинула цілком їхня робота. На мить, коли спалах блискавиці осявав усе навколо, можна було виразно бачити і обличчя людей у цьому великому натовпі, і повні заступи землі, що її викидали з могили; а наступної миті все поглинала темрява, і знову нічого не було видно.

Нарешті вони витягли нагору труну й почали відкручувати віко; та й ну знову штовхатися та напирати, щоб пролізти вперед та на ту труну роздивитись; тож уявіть собі це видовище, і то глупої ночі — просто жах брав, та й годі! Гайне дуже боляче сіпав та шарпав мене за руку, — мабуть, зовсім забув, що я взагалі на світі існую; він був дуже збуджений і важко дихав.

Раптом блиснула блискавка й осяяла все сліпучим білим світлом; хтось вигукнув:

— Грім мене вбий, коли то не торбина з золотом лежить у нього на грудях!

Гайне закричав разом з усіма, відпустив мою руку й стрімголов кинувся вперед, щоб краще все побачити. А я й чкурнув звідтіля і не знати вже як вибрався на дорогу.

На дорозі живої душі не