Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

у певний бік спрямовану. Бо Оскар Вайлд присвоїв собі титул «професора естетики», а в очах пересічного обивателя слово «естетика» було принаймні підозріле: норми ж громадської цнотливості вікторіанської Англії сягали так високо, що дехто у своїй бібліотеці переміщував твори авторів-жінок на окремі полички! Згодом Вайлд майже відмовляється від надмірності в одязі, від довгого волосся, хоч загалом прояви екстравагантності були притаманні йому все життя, як от у проведенні шлюбної церемонії (1884 року Оскар Вайлд одружився з Констанцією Ллойд, яка народила йому згодом двох синів, Сіріла й Вівіана), чи у використанні власної дружини як манекена для вдосконалення своїх одіжних нововведень, в обставлянні помешкання унікальними картинами, килимами, порцеляною тощо.

З Вайлда був неабиякий знавець наїдків та напоїв — під його впливом формувалися не тільки англійська мода, а й кухня, хоч сам він ні тим, ні тим не зловживав. Для значної частини аристократичного Лондона він став немов своєрідним arbiter elegantiarum і уславився як неперевершено дотепний співрозмовник. Лондонські салони жили еманацією чарівної постаті цього «апостола естетизму». Йому також ніколи не бракувало ворогів: його суто мистецькі дотепи часто вражали чиєсь честолюбство. Він став героєм багатьох віршів, оперет і романів. Крихтами зі столу Вайлдової дотепності — за принципом «Вайлд плюс водичка» — живилася не одна літературна кар'єра.

1881 року він видав свою першу книжку — поетичну збірку під назвою «Поезія».

1882 року Вайлд здійснює тривалу поїздку до США й Канади, там виступає з лекціями на мистецькі теми, невдало пропагує свої перші драматургічні спроби й силкується епатувати заокеанську публіку, якій було байдуже до ідей західноєвропейського модерну. Повернувшись до Англії, Оскар Вайлд редагує журнал «Жіночий світ» (1887—89), пише рецензії, статті та есеї (зібрані у книжці «Задуми», 1891), видає збірки казок «Щасливий принц» (1888) та «Гранатова хатина», роман «Портрет Доріана Ґрея» та збірку оповідань «Злочин лорда Артура Севіля» (усі три книжки побачили світ 1891 року).

З появою комедій — «Віяло леді Віндермір», «Жінка, не варта уваги», «Ідеальний чоловік» та «Як важливо бути поважним», поставлених у 1892 — 95 роках, — до Вайлда приходить слава, а з нею й багатство, яке плодить людську заздрість.

Незвичайна допитливість, якийсь гарячковий перестрах, щоб, не дай Боже, «не добрати міри життя», спонукали Вайлда зазирати до найпохмуріших шпарин, до всього невідомого, суперечливого, неприродного. Він не надто зважав, коли друзі просили його бути обачнішим, Вайлд свідомо «залицявся до нещастя». Про нього ширяться непевні поголоски, популярність його в лондонському світі підупадає, його вже не всюди приймають…

1895 року довкола імені Вайлда вибухнув величезний скандал. Ще 1891 року він зблизився з молодшим за себе на 16 років юнаком — лордом Альфредом Дуґласом, відомим під прізвиськом Бозі, що мав дуже напружені стосунки зі своїм батьком. Через це батько Бозі, маркіз Квінсбері, розгнівався не на жарт і назвав Вайлда содомітом. Вайлд, активно під'юджуваний Бозі, подав на маркіза до суду за наклеп, але в суді з'ясувалося, що у Вайлда таки були гомосексуальні зв'язки, і не тільки з одним Бозі. Процес проти Квінсбері було припинено, і почався процес проти самого Вайлда. 1895 року його було звинувачено у сексуальних збоченнях і засуджено на два роки каторжних робіт. Більшу частину терміну Вайлд відбував у сумнозвісній Редінзькій в'язниці.

У тюремній камері Вайлд написав разюче сповідальне послання до близької колись особи (яка так ні разу й не провідала його у в'язниці), знане під назвою «De profundis» — «З глибини» (точніша його назва «Epistola: in Carcere et Vinculis» — «Послання: у в'язниці й кайданах»); спершу цей твір був виданий фрагментарно, а повністю опублікований лише 1962 року. Показово, між іншим, що Вайлд, цей, за словами Бернарда Шоу «найірландськіший з ірландців», котрий уникав безпосередньо ірландської тематики, тут мимохіть засвідчив повернення до невільницької національної традиції: багато хто з відомих борців за незалежність Ірландії саме завдяки тюремним спогадам залишився живим у пам'яті нащадків.

V своїй сповіді, що є почасти й морально-етичним трактатом, Вайлд так розповів про власне сходження «до глибин»: «Втомлений перебуванням на високостях, я свідомо зійшов у безодню в пошуках нових відчуттів. Чим парадокс був для мене в царині думки, тим зіпсутість стала для мене в царині пристрасті… Я брав насолоду, де мені було до вподоби, і йшов далі… Я зійшов на те, аби насолода уярмила мене. Я скінчив жахливою ганьбою». Власним життям він мовби заперечив свій відомий парадокс щодо псевдоелітарного фарисейства: «Моральність, власне, є лише позою стосовно людей, нам несимпатичних».

Мало не середньовічний каторжний режим і надсадна праця завдали неабиякої травми такій тонко зорганізованій особистості, як Вайлд, — дарма, що він свідомо прагнув трагедійної кульмінації: «Життєвий шлях генія був би недокінчений і безглуздий без трагедії під кінець: хто живе повною мірою, мусить бути розп'ятий», — трохи позірно заявляв письменник.

У власному стражданні йому відкрилася краса вселюдського співчуття: «Співчуття — найвеличніше і найпрекрасніше почуття у світі» (це — пізній Вайлд). Вимушений дворічний аскетизм живодайно вплинув на письменника. Щоправда, він і не пробував стати спиною до себе колишнього: краса через насолоду, краса через страждання — ось такою несхибно послідовною уявлялася йому власна духовна еволюція.

Проте він вийшов на поріг нового етапу своєї творчості, синтез «затіненої половини саду» з «освітленою сонцем» (слова з «De profundis») обіцяв, може, непересічні відкриття в мистецтві, якби… Якби ж то суспільство простягло бодай символічну руку допомоги йому як художникові! Але зестетизовані міицани, що раніше створили культ Вайлда, після суду позрікалися його: «Нація мореплавців та спортсменів, річ природна, досягла досконалості у двох споріднених мистецтвах — в умінні втікати з потопаючого судна і бити лежачого», — гірко зауважував з цього приводу Річард Олдінгтон. П'єси Вайлда після ув'язнення автора зникли зі сцени, з книжок його влаштовано аутодафе, згадувати його ім'я в аристократичних салонах Лондона на довгі літа стало ознакою поганого тону. А по виході з ув'язнення письменник змушений був піти на добровільне вигнання і оселитись у Франції під вигаданим ім'ям, терпіти скруту матеріальну і ще більшу — духовну, адже друзів у нього майже не зосталося, та ще й здоров'я почало підупадати. Його дружина була вимушена змінити прізвище на Голланд — під цим прізвищем у подальшому й жили усі його нащадки.

Під кінець своїх в'язничних буднів Вайлд сподівально зазначав, що тепер у його творчості «має з'явитись… якась нова естетична гідність». Однак реально ті сподівання втілились тільки у «Баладі Редінзької тюрми», надрукованій анонімно 1898 року. На запитання, чому він не пише, опинившись на волі, Вайлд відповів: «Я писав,