Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Тільки один поверх, — сказав німець.
— А враження таке, що вся тюрма.
— Радянські в’язні найгаласливіш і в світі.
— Вперше чую. Але що ж? і це тільки на нашу користь. За що вони тут сидять?
— Пограбування. Розбійницькі напади з застосуванням зброї.
— Їх судили, чи як?
— Всі справи належно оформлені. Хоча…
— Хоча?
— За законами військового часу, їх, як мародерів, треба було… Самі розумієте…
— Розумію. За мародерство — розстріл. У нас це правило діяло автоматично. А тут?
— Союзницьке командування зважало на ту обставину, що має справу з особливою категорією людей. Вони переможці, але водночас і жертви. і були тільки сліпим знаряддям Немезіди. Тому до них виявлено милосердя.
— і замкнено в тюрягу?
— Їх ізольовано для їхньої ж користі.
— Сумнівна користь, скажемо прямо. і як довго їх тут триматимуть?
— В кожному окремому випадку — точно визначений строк.
Враховано розміри й характер злочину. Зняв з руки німецької жінки годинник — рік ув’язнення. Четверо юнаків забрали в бауера свиню — кожному по чотири роки.
— А коли б свиню вкрали вдесятьох?
— Тоді кожному по десять років. Груповий злочин.
Я не стримався від вигуку:
— Гавриле Панасовичу! Ви чули?
Михно знизав плечима.
— Під колеса машини правосуддя краще не попадати.
— Але що тут можна зробити?
— Попросіть, щоб їх вивели на прогулянку, і проведіть з ними політбесіду.
— Смієтеся?
— А що ж мені залишається?
Я звернувся до американського майора:
— Незабаром ми починаємо репатріацію радянських громадян з американської зони окупації. Думаю, що мені вдасться домовитись, щоб ви передали нам усіх цих людей з їхніми справами, а ми, з свого боку, гарантуємо, що ними згодом займеться наш суд.
Майор знудьговано розглядав свої розкішні офіцерські ботинки з тонкої червоної шкіри.
— Як на мене, — сказав він, — то я б не тільки повипускав звідси цих людей, але й розпродав на сувеніри цю німецьку Бастілію. Домовляйтеся з начальством — і все буде о’кей!
— Я міг би поговорити з деякими з ув’язнених?
— На жаль, я не маю таких інструкцій.
Попов гнівно засопів:
— Американці теж бувають бюрократами!
Майор лишився незворушним.
— Я не дуже впевнений у нашому бюрократизмі і тому радив би домовлятися саме з американським командуванням, бо ми маємо відомості, що відбудеться переділ зон окупації, і тут будуть незабаром англійці. Тоді вам буде тяжче.
Я подякував і пообіцяв не затягувати справу. В машині Гаврило Панасович спитав мене:
— Ви що, Миколо Федоровичу, справді хочете вивезти всіх оцих хлопців з їхніми справами?
— А як же інакше?
— Хлопців заберіть — це святе діло. А папери — собаці під хвіст!
— Але ж ми дамо слово союзникам! Ми не можемо їх обдурювати.
— Та ви й не обдурите. Думаєте, куди ці хлопці попадуть? Може, на курорт? Чи на екскурсію до столиці нашої великої вітчизни — Москви? Гай-гай! Всім нашим репатріантам — пряма дорога до табору.
— Товаришу майор, я вам забороняю!
— От уже й «товаришу майор». А хіба я кажу неправду? Коли б не готували за Ельбою таборів, то навіщо було збирати отут сотні тисяч радянських людей, замикати їх знов за тим самим колючим дротом, з-за якого вони щойно вискочили?
— Для вивезення такої кількості людей треба було підготувати залізницю, вагони, ешелони.
— Вагони? Але ж їх усіх позвозили до збірних пунктів студебеккерами! Яка різниця, куди везти — до Рейну чи до Ельби? Зайва сотня кілометрів — ніяка не проблема. Проблема в тім, що ми не готові були там. Бо як же можна впускати всіх цих підозрілих людей без перевірки, фільтрації, сортування, перебирання? А союзнички й собі раді: може, когось вдасться вмовити, щоб не їхав додому, а зостався у «вільному світі». і слово ж яке вигадали — «репатріація»! Не можемо ми без цих собачих слів. Почалася війна, затріщала наша держава, кинулися шукати винуватих, тоді спохопилися: врятувати хоч що-небудь. З’являється негайно слово: «евакуація». Я тоді працював на агростанції. Науковий працівник, доцент, голова — щоб думати. Не стримався, сказав: «Падає це слово каменем на людей, так само як падали ще недавно слова „колективізація“ та „індустріалізація“. А заступник директора станції, такий тобі щирий українець з щирим українським прізвищем Ковбасенко, негайно й просигналізував куди треба, накатавши на мене донос. Ну, тут органи й взялися трусити мою душу, як грушу. Щастя, що військкомат надіслав мобілізаційну повістку. Обійшлося двома допитами і підпискою про невиїзд, і врятувало мене тільки наближення фронту. На фронті я й „сховався“ від усіх ковбасенків. Шкода, не вбило.
— Гавриле Панасовичу!
— Вам цього не зрозуміти. Ви належите до щасливої половини народу, я — до нещасливої.
— Ми всі — переможці!
— Може, й усі. Там побачимо. Як казав класик: „Ангели небесні не покинуть тебе“. Сподіватимемося на ангелів і хай поминуть нас оті архангели, що з мечем. А наші ж архангели — ще й з щитом. Не підступишся, не проб’єш.
Після цієї дивної розмови я неабияк стривожився за Оксану. Що я знав? Наказ командира — є закон для підлеглого. Він повинен бути виконаний точно, безвідмовно і в строк! Що я вмів? Стріляти і показувати іншим, як і куди стріляти. Що я думав? За мене думав товариш Сталін.
А тут думав за мене підполковник Дурас.
Він пригримів до Оссендорфа сам, без майора Йоткова, і вже в цьому вчувалася якась загроза для мене. Я спитав Дураса про майора, підполковник хижо вишкірився:
— Що? Вже знюхалися фронтовички? Набрид мені цей твій майор. Все свистить та свистить. Так і в своєї жінки оту штуку просвистить. Ти добре знаєш, яку штуку, капітан. Маємо відомості, що не займаєшся тут ділом, а морально розкладаєшся!
— Попросив би без натяків, — холодно зауважив я.
— А я без натяків! Я навпрямець! Завів тут собі дівку, верлюжишся з нею вдень і вночі, народ обурюється.
Я вже знав, який то „народ“. Коляда! Один негідник тут, інший у штабі в Хемері, змичка негідників.
Ми були самі в штабній кімнаті, Дурас розлігся в кріслі, недбало закинув ногу за ногу, блищав мені в очі нахабними хромовими халявами. Я обурено підхопився з стільця, виструнчився, офіціально, як на рапорті, відкарбував:
— Товаришу підполковник! Ви мене ображаєте! Мене і мою дружину Оксану Григорович. Ми любимо одне одного ще з дитинства, війна роз’єднала нас, тут зустрілися цілком випадково, але тепер ми — чоловік і жінка, і я нікому не дозволю…
Дурас ліниво змахнув рукою.
— Ти чого це підхопився? Сядь і послухай, що тобі скажуть старші. Ти знаєш, де ти знаходишся? Ти знаходишся
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тисячолітній Миколай», після закриття браузера.