Читати книгу - "Робінзон Крузо"

писав, що сподіваюся згодом з'явитись у Бразилії і, можливо, навіть знову замешкати там. До листа я додав приємний подарунок — кілька сувоїв італійського шовку для його дружини й дочок (це капітанів син розповів мені про них), два сувої тонкого чорного англійського сукна — найкращого з того, що я зміг знайти в Лісабоні, п'ять сувоїв чорної байки і ще найкращих фламандських мережив.

Тепер треба було вирішити, якою дорогою вирушати до Англії: можна сказати, за ці роки море стало моєю стихією, проте я чомусь не міг примусити себе плисти до Англії. Я вже морем відправив свій вантаж, але останньої миті нехіть перемогла — і сам я не зважився відплисти теж.

Кілька разів я змінював рішення, пригадуючи, наскільки несправедливим було до мене море. Уже двічі ледь не ступав на борт корабля, що вирушав до Англії, а на одному з них навіть відправив свій вантаж, проте інтуїція стримувала мене. І недаремно: обидва кораблі зазнали лихої долі. Один захопили алжирські пірати, а другий зазнав кораблетрощі на самому початку шляху, і вся його команда загинула, крім трьох щасливчиків. Що було б зі мною, якби я опинився на борту?

Старий капітан, який був у курсі моїх сумнівів, теж наполягав, щоб я не подорожував морем. Натомість я можу перетнути Біскайську затоку і висадитись у Рошелі, а звідти прямує безпечна дорога суходолом до Парижа. З Парижа я дістануся Кале, а вже звідти перепливу до Дувра. Можна було також суходолом доїхати до Мадрида, а звідти, знову ж таки, у Францію. Словом, у душі я згоджувався перетнути море тільки раз — протоку Ла-Манш із Кале до Дувра, тож остаточно вирішив мандрувати тільки суходолом. Я нікуди не поспішав, та й коштів на дорогу мені не бракувало, а щоб моя подорож була приємною в усьому, мій приятель — португальський капітан знайшов мені англійського попутника — сина лісабонського торгівця. З нами також вирушили двоє англійських торгівців і двоє молодих португальських джентльменів, які прямували тільки до Парижа. Джентльменів супроводжували слуги. П'ятниця їхав зі мною, а ще я найняв англійського матроса, який зголосився бути моїм слугою під час подорожі.

Ми вирушили з Лісабона маленьким озброєним загоном, і мене всі кликали капітаном — по-перше, я був найстаршим, а по-друге, це я затіяв мандрівку.

Не буду стомлювати вас докладним описом подорожі, але не можу оминути деяких пригод.

Коли ми прибули до Мадрида, то виявилося, що ніхто з нас не бував в Іспанії раніше, отож ми вирішили затриматися тут на декілька днів, щоб побачити місцеві цікавинки. З Мадрида ми виїхали далі в середині жовтня, але в Наваррі дізналися, що по той бік Піренеїв, на французькому боці, в горах навалило багато снігу і подорожнім, які наважилися не припиняти подорожі, довелося повертатися назад.

У Пампелуні ми навіч переконалися, що всі чутки були правдивими. Я навіть боявся подумати про снігову заметіль — за останні роки звик до клімату, де можна ходити зовсім без одягу! Та й у Старій Кастилії, з якої ми виїхали десять днів тому, стояла спекотна погода. Я одразу відчув на собі прохолодний вітерець із Піренеїв — пальці на ногах і руках у мене замерзали так, що я їх не відчував.

П'ятниця ж страшенно налякався, коли побачив гори, вкриті снігом. Він ніколи в житті не знав ні снігу, ні холоду. На біду, щойно ми прибули до Пампелуни, посипав сніг, і місцеві мешканці поговорювали — цьогоріч рання зима. Дороги замело, до того ж земля ще добре не промерзла, і не було й мови про те, щоб рушати далі.

Двадцять днів ми просиділи в Пампелуні, а зима невідворотно насувалася — сувора зима, якої давно не пам'ятала Європа, і жодної надії на її тимчасовий відступ не було, тож я запропонував повернутись у Фонтарабію, а звідти переправитись кораблем у Бордо. Таку маленьку мандрівку по воді я міг витримати. Поки ми обговорювали цей варіант, до Пампелуни прибули четверо французьких джентльменів, які опинились у такій самій скруті на французькому боці, як ми на іспанському, але їм удалося знайти тямущого провідника, який показав їм цілком прохідні стежки у горах. Там земля підмерзла достатньо для того, щоб витримати і людей, і коней.

Проводир згодився показати нам стежки через гори, де не загрожуватиме снігопад, а ми вже брались у разі чого самі впоратися з хижаками — у цих краях, коли випадав сніг, зголоднілі вовки частенько виходили на полювання в гори. Ми запевнили провідника, що прекрасно озброєні й легко дамо відсіч чотирилапим хижакам, якщо він подбає про нашу безпеку від хижаків двоногих — ми чували, що на французькому боці Піренеїв на подорожніх часто нападають розбійники.

— На моїх стежках, — запевнив проводир, — вам не загрожують люди, будьте певні.

Отож ми вирушили в путь, а до нас приєдналося дванадцятеро французьких та іспанських подорожніх, які, як я вже оповідав, змушені були повернутися з дороги.

15 листопада ми виїхали з Папмелуни. Найбільше мене здивувало, що поїхали ми не вперед, а провідник повів нас назад тою самою дорогою, якою ми прибули з Мадрида. Ми проїхали двадцять миль, перетнули дві річки й вискочили на рівнину, де тепло знову огорнуло нас. Тут провідник повернув ліворуч і несподівано заглибився в гори. Здалеку гострі верхівки мали загрозливий вигляд, але проводир знав такі таємні стежки і секретні переходи, що нам вдалося переїхати перевал, так би мовити, майже не набравши снігу в чоботи. Згори ми знічев'я уздріли провінції Лангедок і Гасконь, які потопали в зелені, але до них іще треба було добитися.

Весь день і всю ніч падав сніг, ми рознервувались, але провідник запевнив — немає причини для хвилювання. День у день ми спускалися дедалі нижче, тримаючи курс на північ, і швидко просувалися вперед.

Якось перед сутінками провідник дещо вирвався вперед, аж тут на дорогу притьмом вискочило троє вовків, а за ними ведмідь. Двоє вовків помчали на провідника; він був далеко попереду, і ми злякалися, що вони роздеруть його, перш ніж ми встигнемо кліпнути. Один із вовків вчепився в коня, а другий скажено накинувся на людину. Провідник із несподіванки навіть забув про пістоль, а відчайдушно зарепетував. П'ятниця, що їхав поруч зі мною, рвонув уперед і вмить наздогнав провідника. До мене долинув його розпачливий крик:

— О пане! О пане!

Проте П'ятниця був не з лякливих, підскочив до вовка, який шматував провідника, і з пістоля прострелив йому голову.

Пощастило проводиреві, що зі мною був