Читати книгу - "Квіти для Елджернона"

Вона знову мене обняла.

— Ох, Чарлі, Чарлі… як чудово несподівано виявити, що я маю старшого брата. Ти собі цього не уявляєш. Сядь і дозволь мені приготувати тобі чогось поїсти. Ти повинен розповісти мені все про себе і про твої найближчі плани… Я не знаю, які запитання я можу тобі поставити. Певно, вони звучатимуть безглуздо — як у дівчини, яка несподівано виявила, що її брат герой, кінозірка або щось таке.

Я був спантеличений. Я не сподівався на таке привітання від Норми. Мені ніколи не спадало на думку, що всі ці роки, прожиті наодинці з нашою матір’ю, могли змінити її. А проте так воно й сталося. Вона вже не була зіпсованою дитиною з моїх спогадів. Вона виросла й стала приязною, симпатичною і здатною на щирі почуття.

Ми стали розмовляти. Іронічна ситуація: ми сидимо із сестрою й розмовляємо про мою матір, що сидить у кімнаті з нами, так, ніби її тут нема. Щоразу, коли Норма згадувала про їхнє спільне життя, я дивився, чи Роза нас слухає, але вона перебувала глибоко у своєму світі, ніби не розуміла нашої мови, ніби ніщо більше її не стосувалося. Вона снувала по кухні, наче привид, підбираючи одне, переставляючи інше, ні на кого не натикаючись. У цьому було щось моторошне.

Я дивився, як Норма годує свого собаку.

— То ти нарешті його маєш. Наппі — це щось подібне до Наполеона, чи не так?

— Звідки ти знаєш?

Я розповів їй про свої спогади: про той час, коли вона принесла додому твір із високими оцінками, сподіваючись, що їй подарують собаку, і як Мат заборонив її купувати. Коли я це розповів, вона ще більше спохмурніла.

— Я цього не пам’ятаю. О, Чарлі, невже я була такою підлою у стосунку до тебе?

— Я маю ще один цікавий спогад. Я точно не знаю, чи це спогад, чи сон, чи я все вигадав. То був останній раз, коли ми гралися з тобою як друзі. Ми були в підвалі, й ми гралися, надівши на голови абажури від ламп, уявляючи себе китайськими кулі, стрибаючи на старому матраці. Ти мала тоді сім або вісім років, я думаю, а мені було близько тринадцяти. І, як мені пригадується, ти стрибнула з матраца й ударилася головою об стіну. Удар був не сильний, просто стрибок, але мама й тато прибігли вниз, бо ти верещала і сказала, що я намагався вбити тебе.

Мати звинуватила Мата в тому, що він не наглядав за мною, що залишив нас разом, і вона била мене ременем, аж поки я майже втратив тяму. Ти про це пам’таєш? Чи справді все сталося саме так?

Вона дивилася у вікно.

— Я ненавиділа тебе, бо вони метушилися навколо тебе весь час. Вони ніколи не ляскали тебе за те, що ти не виконав домашнього завдання або зробив його неправильно, або приніс додому погані оцінки. Ти майже завжди втікав зі школи, щоб погратися в якісь ігри, а я мусила сидіти на важких уроках. О, як я тебе ненавиділа! У школі діти малювали на дошці картини, хлопця з блазенським ковпаком на голові, підписували під ними «брат Норми». І вони шкрябали різні штуки на хіднику та на шкільному подвір’ї: «сестра дебіла» та «родина опудала Гордона».

А потім одного дня, коли мене не запросили на день народження Емілі Раскін, я довідалася, що мене не запросили через тебе. І, коли ми гралися в підвалі з тими абажурами від ламп на головах, я вирішила поквитатися. — Вона заплакала. — Тож я умисне набрехала, що ти вдарив мене. О, Чарлі, якою дурною я була, яким зіпсованим виродком. Мені так соромно…

— Не звинувачуй себе. Тобі було, мабуть, важко дивитися у вічі іншим дітям. Для мене ця кухня була всім моїм світом — і кімната отам. Усе інше мало важило, якщо там не існувало небезпеки. А тобі доводилося чинити опір усьому світу.

— Чому вони відіслали тебе, Чарлі? Чому ти не зміг залишитися тут і жити з нами? Мене завжди це дивувало. Щоразу, коли я запитувала в неї, вона казала, що це зробили для мого добра.

— Певною мірою вона мала рацію.

Норма похитала головою..

— Вона послала тебе геть заради мене, чи не так? О, Чарлі, чому так мало статися? Чому все це сталося з нами?

Я не знав, щó їй сказати. Я хотів би сказати їй, що ми страждаємо за гріхи наших предків або виконуючи волю якогось давньогрецького оракула. Але я не мав відповіді ані для неї, ані для себе.

— Минуле є минулим, — сказав я. — Радий, що зустрівся з тобою знову. Це трохи полегшує спогади.

Несподівано вона схопила мене за руку.

— Чарлі, ти не знаєш, щó мені довелося пережити з нею. Ця квартира, вулиця, моя робота. То був кошмар — приходити щодня додому, запитуючи себе, чи вона досі тут, чи себе не скалічила, почуваючи себе винною за такі думки.

Я підвівся на ноги й дозволив їй покласти голову мені на плече, й вона заплакала:

— Ох, Чарлі, я така рада, що ти повернувся. Ми потребували когось. Я так стомилася…

Я мріяв про такий час, але тепер, коли я тут, яка з цього користь? Я не міг сказати їй, щó зі мною трапиться незабаром. А проте, чи міг я прийняти її любов, прикидаючись, що зі мною все гаразд? Навіщо обманювати себе? Якби я досі був колишнім, недоумкуватим, залежним Чарлі, вона не розмовляла б зі мною так, як тепер. Тож яке я маю право вдавати себе іншим, коли незабаром мені доведеться скинути маску?

— Не плач, Нормо. Усе буде гаразд, — сказав я, вдавшись до заспокійливих банальностей. — Я дбатиму про вас обох. Я маю трохи заощаджень, і разом із тими грішми, які виплачує мені фонд, зможу регулярно надсилати вам гроші — принаймні протягом якогось часу.

— Але ж ти не підеш звідси? Ти повинен залишитися з нами тепер…

— Я повинен відбути деякі подорожі, зробити деякі дослідження, виголосити кілька промов, але постараюся незабаром вас навідати. Потурбуйся про неї. Їй багато довелося пережити. Я допомагатиму вам доти, доки зможу.

— Чарлі! Не йди від нас!