Читати книгу - "Ґоморра"

зазвичай, на людях позбавляли себе всіляких дрібних задоволень, зате вволю задовольняли забаганки своєї ліні за зачиненими дверима. Дон Пеппіно просто вирішив бути самим собою і поводитися природно — це було гарантією відкритості та прозорості в краї, де обличчя мають бути завжди напоготові зображати тих, кого вони представляють, щоби своєю мімікою підкреслювати виразність прізвиськ, які сповнюють їхніх власників сподіванням, що ці прізвиська проникнуть в їхню плоть і стануть їхньою справжньою натурою. Дон Пеппіно був одержимий жагою дії. Він започаткував центр допомоги, де могли знайти притулок африканські іммігранти першої хвилі. Було вкрай важливо забезпечити їм гостинний прийом, поки клани не встигли перетворити їх на своїх ідеальних солдат, — і саме це, зрештою, і сталося. Він навіть виділяв для цього проекту власні гроші, які заробляв викладанням. Очікування на втручання держави може стати таким повільним та болісним процесом, що перетворюється на дуже поважну причину не робити нічого. Як місцевий священик, він став свідком зміни босів, ліквідації Барделліно, «підйому» Сандокана та Чіччотто-Опівнічника, різанини поміж людьми Барделліно в Казалезі та поміж провідними бізнесменами.

Того часу стався відомий епізод, а саме парад, що пройшов вулицями міста. Близько шостої вечора приблизно з десяток авто закрутили під вікнами своїх ворогів щось на кшталт каруселі: то переможці клану Ск’явоне кидали виклик супротивнику. Я був ще дитиною, але мої родичі твердять, що бачили цих людей на власні очі: вони повільно їхали вулицями Сан-Чіпріано, Казапезенни та Казаль-ді-Прінчіпе, опустивши вікна, сидячи верхи на дверцятах: одна нога в авто, друга — теліпалася назовні. Без масок на обличчях, і в кожного — автомат. Кавалькада рухалася повільно, збираючи на своєму шляху дедалі більше прихильників; вони повиходили зі своїх квартир, прихопивши гвинтівки та автомати, і пішли позаду автомобілів. Це була справжнісінька публічна демонстрація сили зі зброєю в руках. Час від часу вони зупинялися біля будинків своїх опонентів, котрі насмілилися кинути виклик їхньому пануванню.

— Виходьте, ви, лайнюки! Виходьте, якщо ви не ссикуни!

Цей парад продовжувався принаймні годину абсолютно безперешкодно під акомпанемент торохтіння жалюзі на крамницях та барах, що їх похапцем опускали власники. Два дні панувало повне припинення вогню. Ніхто не наважувався вийти навіть хліба купити. Дон Пеппіно збагнув, що настав час придумати план опору. Час чітко визначати шлях, яким треба йти. Час облишити індивідуальні промови та дії, організувати протест і скоординувати його, залучивши до цього церкву на більш високому рівні. Дон Пеппіно склав дивовижний документ, підписаний всіма священиками Казаль-ді-Прінчіпе. Це був релігійний християнський текст, просякнутий відчаєм та ображеною людською гідністю, які робили його слова універсальними, здатними вийти за межі релігії і змусити босів тремтіти; вони боялися слів священика більше за облаву антимафіозного підрозділу, більше за конфіскацію своїх каменярень та бетономішалок, більше за підслухані телефонні розмови з наказом убити. Це був жваво написаний текст з романтичним та сильним заголовком: «Я не буду мовчати, бо люблю свою паству». Дон Пеппіно розповсюдив цей документ на Різдво. Він не став чіпляти його на дверях своєї церкви; він не був таким собі Мартіном Лютером, що збирався реформувати Римо-католицьку церкву. Дон Пеппіно мав на думці інше: він хотів зрозуміти, як знайти шлях, який дозволить перерізати м’язи та сухожилля влади і зруйнувати економічний та кримінальний вплив Каморри.

Дон Пеппіно прокладав цей шлях поверхнею слова і роз’їдав владу кланів синтаксисом; слово й досі здатне на таке, якщо його мовити публічно. Молодий священик не мав інтелектуальної апатії тих, хто вважав, що слова виснажили всі свої ресурси і просто служили для того, щоб заповнювати собою простір між нашими вухами. Для нього слово було конкретикою, сукупністю атомів, що втручаються в механізми взаємодії предметів та явищ — як, скажімо, будівельний розчин або мотика. Дон Пеппіно шукав підходяще слово, щоби вилити його як відро води на бруд, який він перед собою бачив. У цих краях тримати язик за зубами — це не просто мовчазна кругова порука нахилених капелюхів та опущених додолу очей. Пануючий тут настрій характеризується фразою «То не моя проблема». Але це ще не все. Рішення сховатися в себе, втекти від реальності — це, насправді, голос, відданий під час виборів стану речей. Слово стає криком. Гучним та пронизливим криком, кинутим у куленепробивне скло з надією, що воно розіб’ється. «Ми безпорадно спостерігаємо горе родин, чиї сини стали жертвами Каморри або виконавцями її злочинних наказів… Каморра наших днів — це різновид тероризму, що породжує страх і накидає власні закони, намагаючись стати невід’ємною частиною суспільства в області Кампанія. Зі зброєю в руках каморристи насильницьки нав’язують нам неприйнятні правила: рекет, що перетворює наш край на субсидований регіон, позбавлений потенціалу самостійного розвитку; «відкати», що сягають двадцяти і більше відсотків вартості будівельних проектів і відлякують найсміливіших бізнесменів; незаконний обіг наркотиків, продаж і вживання яких призводять до появи банд люмпенізованих підлітків та некваліфікованих робітників на побігеньках у кримінальних організацій; сутички між ворогуючими групами, що забирають, як чума, життя членів родин у нашому регіоні; все це дає негативні приклади цілим поколінням підлітків і являє собою справжню лабораторію насильства та організованої злочинності».

Мета дона Пеппіно полягала в тому, щоб нагадати людям: перед лицем влади кланів вкрай важливо не обмежувати свою реакцію сповідальною кабінкою в церкві. Він наводив вислови пророків і гаряче доводив прихожанам, що влаштування демонстрацій і сповіщання про злочини та злочинців — це вкрай важлива реакція, яка додасть сенсу їхньому життю. «Ми не можемо й не мусимо вагатися в нашому пророчому обов’язкові сміливо висловлювати свою позицію; бо сам Господь закликає нас бути пророками.

Пророк — це вартовий; він бачить несправедливість і виступає проти неї, маючи на думці Божу заповідь (Ієзекіль 3:16–19);

Пророк пам’ятає минуле і використовує його для того, щоб зібрати докупи нове в сьогоденні (Ісая 43);

Пророк закликає нас жити і сам живе в співчутті та стражданні (Книга Буття 8:18–22);

Пророк ставить на перше місце життя по справедливості (Ієремія 22:3; Ісая 58).

Ми закликаємо священиків — наших пастирів та братів — висловлюватися сміливо й однозначно в своїх проповідях, а також в усіх тих випадках, що потребують безстрашності свідка. Ми закликаємо Церкву не відмовлятися від своєї «пророчої» ролі, щоби через вільне висловлювання та заяви забезпечити можливість створення нової свідомості під егідою справедливості, а також моральної та соціальної солідарності».

Цей документ не задумувався як конформістський до існуючої суспільної реальності чи ввічливий стосовно політичної влади; останню автор вважав такою, що не лише користується підтримкою кланів, а й має, фактично, ті ж