Читати книгу - "Смерть Верґілія"

його зір обернувсь на чуття, і в цьому чутті, разом із цим чуттям родився для нього день зі своїм новим світлом, стаючи його власним. Займався світанок і дихав навстріч йому трунком своїм щоразу чистішим, дихав до болю виразною, до болю димчасто-ясною прозорістю, крізь яку, не зливаючись з нею, попливли вже терпкуваті пасемця димку від щойно в домівках розпалених вогнищ; навстріч йому дихав світанок різким і бадьорим, сріблясто-солоним повівом моря, що сріблясто-легенько здіймався з далекого й тихого сріблястого рокоту, із першого блиску прохолодного й мокрого берега, чистою рінню і чистим піском укритого, сріблястими хвилями ранку омитого, ранкову офіру прийняти готового, навстріч йому дихав світанок, розкриваючись і розкриваючи, дихав, мов щось природне, з якого знов починається творення, й він, приймаючи цю розкритість і прийнятий нею, відчував, як несе, як відносить його дзюркотливий потік її чину, як вона огортає його своїм подихом-рокотом, і несло вже його, мов на крилах, прохолодних на дотик, несло, мов на чиємусь могутньому подиху, й він, народжений все ж на землі, немов спочиває в тінистому подиху лаврів, від дощу потемнілому, від роси прояснілому й свіжому. Отак і несло його — далі все й далі, і там, де цей шлях добігав кінця, де він непомітно губився в полях, де хліби золотистими хвилями котяться, там, де колосся гойдається, де виноградна лоза обплітає терник і худобина поряд із левом лежить, там янгол постав перед ним — радше й не янгол, а хлопчик, і все ж таки янгол — прохолодним крилом вересневого ранку укритий, темний чуб кучерявий, очі ясні, але голос його був не той, що чином провісним символічно наповнює всесвіт, о ні, скоріш то було вже далеке-далеке відлуння праобразу-символу, що витав над усім цим; і коли янгол озвався, той голос було ледве чути, й усе ж таки в ньому вчувалася вічности бронзова тінь:

— Уставай і берися творити, так було і так має бути; й ім’я твоє буде нехай Верґілій, час твій настав!

Так сказав янгол, і був він страшний у своїм милосерді, у скорботі своїй утішливий, недосяжний у тузі своїй; ось що почув він із уст цього янгола, почув тою мовою, що живе у простій земній мові, й, чуючи це, на ім’я своє названий і з ім’ям цим пов’язаний, він іще раз поглянув на заколисаний обшир, що розкинувся між берегами, на хвилі безкраї хлібів, на хвилі безкраї вод, осяяні першим навкісним промінням прохолодного ранку, на осяйну прохолодну близькість, на осяйну прохолодну далеч, поглянув на це, й так солодко стало йому пізнавати усе й не пізнавати нічого, знати все і не знати нічого, відчувати усе й не відчувати нічого, так солодко стало усе забувати, так солодко в сон без сновидь поринати…

Земля. Очікування

Він прокинувсь і одразу відчув, ніби щось прогаяв; як і тоді, коли засинав, так і тепер це було відчуття радше фізичне, щоправда, досить раптове, і, здогадавшись, що поряд із ложем його хтось є, він водночас відчув, що через цю присутність у нього щось розладналося; вслід за першою хвилею здогаду накотилася друга, і з нею нарешті він трохи прийшов до тями, згадавши, що з настанням світанку мав намір поквапитись на берег моря, щоб знищити там «Енеїду», і що тепер це робити вже пізно. Тож він спробував урятуватися втечею — втечею в сон, до свого янгола, можливо, сподіваючись навіть, що отой чужий погляд, який він і далі відчував на собі, — це погляд зниклого янгола. Та ба, він, певна річ, помилявся, надто виразно вже він відчував тут, просто перед собою, чужу присутність і, власне, аби лиш її прогнати, хоч і не втрачаючи останньої іскри надії побачити янгола, спросоння спитав:

— Ти — Лісаній?

У відповідь почулося щось нерозбірливе, а голос був зовсім чужий.

У ньому щось мовби зітхнуло.

— То ти — не Лісаній… Іди собі.

— Пане… — Голос був нерішучий, майже благальний.

— Потім…

Ні, хай ніч не минає, світла бачити він не хотів.

— Пане, прийшли твої друзі… Чекають…

Та марно. І світло так ріже в очі… А в грудях чигає кашель, ось-ось ладен вирватись, тож розмикати вуста небезпечно.

— Друзі?.. Хто?..

— Плотій Тукка і Луцій Варій, приїхали з Рима тебе привітати… Хотіли з тобою побачитись ще перед тим, як їх покличуть до Цезаря…

Світло різало в очі. Гострі пучки вересневого сонця з південного боку навкоси протинали еркер, теплом його сповнюючи — теплом і світлом вересневого ранку, і покій, хоч сонячні промені в нього й не проникали, все ж не лишився байдужим: від світла він протверезів, а від тепла став просто огидним: мозаїка на темній дзеркальній підлозі була геть занечищена, громіздкий канделябр із зів’ялими квітами і свічками згорілими мав занедбаний вигляд. А там далі, в кутку, виднівся стільчак — нужда і спокуса. Тут болить, там починає боліти… А друзі нехай зачекають.

— Треба спершу прибратись… Поможи мені.

Тамуючи кашель, що знову нестерпно, до болю душив йому груди, перекотив через край свого ложа, спустив на підлогу ноги, сів і нахилився всім тілом вперед — низько-низько, аж згорбився; знов нагадала про себе й надокучлива втома від лихоманки — нагадала спочатку у звислих ногах, поповзла звідти вгору, легенькими хвилями, поштовх за поштовхом розійшлася по тілі, щоб запопасти урешті й голову, і його погляд, знеможений втомою, немовби силкуючись щось дуже важливе добачити (навіть, можливо, самé джерело лихоманки), повільно і зморено, невідчепно-причепливо спинився на голих ногах, на їхніх пальцях, що машинально неначе за щось ухопитись хотіли й ніяк не могли вгамуватись… Ох, невже ж вони знов почнуть жити окремим, своїм власним життям — руки, ноги, чуття й відчуття? І, хоч почути від раба довірчих пояснень аж ніяк не випадало, погляд, в якому стояло запитання, благально потягся до нього, потягся сливе мимоволі, сливе проти власної волі, та вмить розчаровано й згас, бо на обличчі слуги-азіата — віку непевного, ніс картоплиною — на цій непроникній личині не відбилось нічого, що можна було б прочитати як відповідь, — нічого, сама лиш сувора покора й покірна суворість, яка терпляче, але й гордовито чекає наказу, чекає, коли ж гість цей високий віддасть його і нарешті зважиться встати. Та, схоже, саме це гість зробити й не міг, адже повсюди, не лише в його тілі, про себе нагадували суперечності й нелади, вони панували в світах, і, не усунувши їх, годі було поворухнути бодай рукою чи ногою. Хто хоче підвестися,