Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Я не можу! Я дав слово Національному альянсу!

— Слово? Робіть, як хочете. Ми не збираємося тиснути на альянс. Ми воліємо, щоб усе відбувалося добровільно. Але час зараз складний, так просто і не скажеш, що може статися. Всі банкрутують, податкові надходження падають, можливо, доведеться — оскільки понад п’ятдесят відсотків облігацій Таґґартів належать нам, — протягом цих півроку вимагати з них виплати.

— Що?! — закричав Таґґарт.

— …або й швидше.

— Але ви не можете! Господи, ви не можете! Було ж ясно, що мораторій накладено на п’ять років! Ми уклали контракт, зобов’язання! Ми на це розраховували!

— Зобов’язання? Джиме, ви не надто старомодний? Немає жодних зобов’язань, крім потреб цього моменту. Справжні власники облігацій теж розраховують на виплати.

Даґні вибухнула сміхом.

Вона не могла вгамуватися, не могла опиратися, не могла відкинути шанс помститись Еллісові Ваятту, Ендрю Стоктону, Лоуренсові Гаммонду та всім решті. Здригаючись від сміху, вона сказала:

— Дякую, містере Везербі!

Містер Везербі здивовано дивився на неї.

— Що? — холодно запитав він.

— Я знала, що нам доведеться у той чи інший спосіб заплатити за ці облігації. Ось ми і платимо.

— Міс Таґґарт, — суворо мовив голова, — а чи не думаєте ви, що оці ваші «я-ж-казала» пустопорожні? Говорити про те, що могло б статись, якби ми чинили в інший спосіб, — це теоретичні спекуляції. Ми не можемо потурати теорії, доводиться зважати на практичну реальність цього моменту.

— Правильно, — підтвердив містер Везербі. — Саме практичними ви й повинні бути. Пропонуємо вам угоду. Ви робите дещо для нас, а ми робимо дещо для вас. Ви даєте профспілкам їхнє зростання зарплат, а ми даємо вам дозвіл закрити лінію «Ріо-Норте».

— Добре, — здавлено відповів Джеймс Таґґарт.

Стоячи біля вікна, Даґні чула, як вони голосували за це рішення. Чула, як було оголошено, що «Лінію Джона Ґолта» закриють за півтора місяця, 31 березня.

Треба тільки пережити кілька наступних хвиль, подумала вона; потурбуватися про кілька наступних хвиль, а потім іще кілька наступних, по кілька нараз, і вже за певний час стане легше. За певний час ти це подолаєш.

Вона постановила, що завдання наступних кількох хвиль — одягнути пальто і першою покинути приміщення.

Наступне завдання — з’їхати ліфтом униз величезною мовчазною будівлею «Таґґарт». Далі — перетнути темний вестибюль.

На півдорозі до виходу вона зупинилась. Опершись об стіну, на неї чекав якийсь чоловік. Вона не відразу його впізнала, не відразу подолала впевненість, що бачити тут і тепер це обличчя було неможливо.

— Привіт, Чушко, — м’яко мовив він.

Вона відповіла, намагаючись намацати всередині свою звичну стриманість:

— Привіт, Франциско.

— То вони остаточно вбили Джона Ґолта?

Вона намагалася вкласти цей момент у якусь логічну часову послідовність. Запитання належало до теперішнього часу, але урочисте обличчя ніби прийшло з тих днів на пагорбі біля ріки Гадсон, де він повністю зрозумів би, що означало для неї це запитання.

— Як ти дізнався, що вони зробили це сьогодні? — запитала вона.

— Уже кілька місяців очевидно, що це мало бути їхнім наступним кроком.

— Чому ти сюди прийшов?

— Побачити, як ти це сприйняла.

— Хочеш посміятися?

— Ні, Даґні, я не хочу над цим сміятися.

Вона не побачила на його обличчі й натяку на втіху — і довірливо відповіла:

— Не знаю, як я це сприймаю.

— А я знаю.

— Я цього очікувала, я знала, що вони це зроблять, отож тепер залишається просто пережити… — вона хотіла сказати «сьогоднішній вечір», натомість вимовила: — …всю роботу й решту дрібниць.

Він узяв її за руку.

— Ходімо кудись, вип’ємо.

— Франциско, чому ти наді мною не смієшся? Ти ж завжди сміявся з цієї лінії.

— Посміюся завтра, коли побачу, як ти даєш собі раду з роботою та іншими дрібницями. Але не сьогодні.

— Чому не сьогодні?

— Перестань. Ти не здатна зараз про це говорити.

— Я… — вона хотіла запротестувати, натомість сказала:

— Мабуть, таки не здатна.

Він вивів її назовні, і вона виявила, що мовчки рухається у такт із його кроками, а його пальці невимушено й міцно стискають її руку. Він махнув таксі й притримав перед Даґні дверцята. Вона підкорилася без жодних запитань і відчула полегшення, як плавець, який припинив боротьбу. Спостерігати за впевненими діями чоловіка — це було рятівним кругом, кинутим у мить, коли вона вже перестала сподіватися, що впевненість існує в цьому світі. Полегшення полягало не в тому, щоб перекласти відповідальність, а в тому, щоб бачити чоловіка, здатного брати її на себе.

— Даґні, — промовив він, дивлячись, як за вікнами таксі пролітає місто, — подумай про першого чоловіка, який вигадав сталеві балки. Він знав, що саме бачить, що думає і чого хоче. Він не казав: «Мені здається», не слухав наказів тих, хто говорить: «На мою думку».

Вона зареготала, дивуючись із його точності: він відчув природу того нудотного стану, який її охопив, болота, з якого їй вдалось утекти.

— Роззирнися, — сказав він. — Місто — це застигле втілення людської відваги. Відваги чоловіків, які придумали кожен болт, гвинтик та електрогенератор, що з них це місто постало. Відваги казати не «мені здається», а «це є», — і бути готовим віддати життя за свої слова. Ти не самотня. Такі люди існують. Вони існували завжди. Був час, коли люди плазували в печерах, віддані на поталу епідеміям та бурям. Чи могли такі люди, як члени твоєї Ради директорів вивести їх із печер і привести до цього? — і він вказав на місто.

— Господи, ні!

— Це доказ того, що інший тип людей справді є.

— Так, — палко погодилась вона. — Так.

— Думай про них і забудь свою Раду директорів.

— Франциско, де вони тепер — люди того іншого типу?

— Тепер вони тут непотрібні.

— Мені потрібні. О, Боже, як же вони мені потрібні!

— Якщо так, ти їх знайдеш.

Він не запитував її про «Лінію Джона Ґолта», і вона сама про це не говорила, аж поки вони сіли за стіл у тьмяно освітленій кабінці, і в її пальцях виникла ніжка келиха. Вона практично не усвідомила, як вони тут опинилися. Це було тихе дороге місце, схоже на таємний сховок. Під руками вилискував маленький столик, за плечима Даґні відчувала шкіряну оббивку округлих сидінь, а від вигляду чужих задоволень та радості, яку люди намагалися сховати у цьому місці, їх відділяла ніша з темно-синім дзеркалом. Франциско обперся об стіл, спостерігаючи за нею, і вона ясно відчула надійну підтримку його уважних очей.

Про лінію вони не говорили, однак Даґні раптом сказала, дивлячись на рідину у своєму келиху:

— Я думаю про той вечір, коли