Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

— Ти знаєш, що я відчуваю, — мовив він, — і чому я зараз щасливий.

Поглянувши в його обличчя, Даґні усвідомила, що уперше бачить, як він виявляє все, що вона в ньому відчувала: бачить чоловіка, який вміє насолоджуватись існуванням. Напруження від надмірного терпіння, пекучий прихований біль — усе це зникло. Тепер, посеред руїни, у свою найскрутнішу годину, на його обличчі проступив спокій і глибока міць. Саме такі обличчя мали чоловіки в долині.

— Генку, — прошепотіла вона, — не думаю, що зможу це пояснити, але у мене таке відчуття, що я не зрадила ні його, ні тебе.

— Ти не зрадила.

Її очі здавались аномально живі порівняно з обличчям, наче позбавленим барви: здавалось, у виснаженому тілі жевріла незгасима свідомість. Генк посадив її та обійняв рукою спинку дивана — не торкаючись до Даґні, а просто тримаючи її в заступницьких обіймах.

— Тепер ти розкажи мені, — попросив він. — Де ти була?

— Я не можу тобі розповісти. Я дала слово ніколи про це не говорити. Можу тільки сказати, що я знайшла це місце випадково, коли зазнала аварії, а покинула його з зав’язаними очима — і не зможу тепер відшукати.

— Ти не могла б відстежити свій шлях туди?

— Я не намагатимусь.

— А той чоловік?

— Я його не шукатиму.

— Він залишився там?

— Не знаю.

— Чому ти його покинула?

— Я не можу тобі сказати.

— Хто він?

Вона мимоволі засміялася — від відчаю, змішаного з радістю.

— Хто такий Джон Ґолт?

Генк вражено поглянув на неї — і збагнув, що вона не жартує.

— Отже, Джон Ґолт існує насправді? — повільно запитав він.

— Так.

— І цей крилатий вислів стосується його?

— Так.

— Цей вислів має якесь конкретне значення?

— О, так!.. Я можу розповісти тобі про нього одну річ, бо я з’ясувала це раніше, перш ніж дала обіцянку не розголошувати таємниці: це чоловік, який винайшов той двигун, що ми знайшли.

— Ох! — Ріарден усміхнувся, мовляв: «Я і сам мав би здогадатись». А потім неголосно, майже співчутливо, запитав:

— То він — руйнівник, так?

Він побачив, що вона знітилася, тому додав:

— Ні, не відповідай, якщо не можеш. Здається, я й так знаю, де ти була. Ти хотіла врятувати від руйнівника Квентіна Деніелза. І саме переслідуючи його, зазнала аварії, адже так?

— Так.

— О Господи, Даґні! Невже це місце існує насправді? Вони всі живі? А там є…? Вибач. Не відповідай.

Даґні усміхнулась.

— Воно існує.

Ріарден довго мовчав.

— Генку, чи міг би ти покинути «Сталь Ріардена»?

— Ні! — негайно пролунала гостра відповідь. Однак з безнадією в голосі він додав:

— Поки що ні.

Він знову пильно до неї придивився і зрозумів, що поки він вимовляв кілька цих слів, Даґні заново прожила всю агонію минулого місяця.

— Розумію, — сказав він. Провів долонею по її чолу — зі співчуттям і недовірливим подивом.

— Крізь яке пекло тобі довелось пройти! — тихо промовив Ріарден.

Даґні кивнула.

Вона витягнулася на дивані, знову притулившись до його колін. Перебираючи пасма її волосся, він мовив:

— Будемо боротись із мародерами, скільки зможемо. Не знаю, яке майбутнє на нас чекає, але ми або переможемо, або зрозуміємо, що все безнадійно. Поки цього не сталося, воюватимемо за наш світ. Ми — все, що від нього залишилося.

Даґні заснула, тримаючи його за руку. Перед тим, як пірнути в несвідоме, вона відчула навколо безмежну порожнечу: порожнечу міста, цілого континенту, де ніколи не зможе знайти чоловіка. Чоловіка, якого навіть не має права шукати.

Розділ IV

Антижиття

Джеймс Таґґарт занурив руку до кишені смокінга і витягнув перший-ліпший клапоть паперу, що його намацав, — стодоларову купюру, яку тут же тицьнув жебракові.

Він зауважив, що жебрак поклав гроші до кишені з цілковитою байдужістю, немов вони були його власні.

— Дякую, друзяко, — презирливо промимрив жебрак і пішов геть.

Джеймс Таґґарт завмер посеред хідника, не розуміючи, чому його раптом опанував такий шок упереміш із жахом. Точно не нахабство того волоцюги — Джеймс не прагнув вдячності, йому незнайоме було почуття жалю, відрух його був автоматичний і безсенсовий. Дивувала жебракова поведінка: здавалося, йому байдуже — отримав він сто доларів чи десять центів, а чи, геть нічого не роздобувши, приречений померти з голоду цієї ж ночі. Таґґарт струсонувся і різко продовжив ходу. Цим здриганням він відрізав від себе усвідомлення, що настрій голодранця віддзеркалював його власний.

Стіни будинків навколо вражали виразною, неприродною чіткістю серед літніх сутінків. Канали перехресть заповнював помаранчевий серпанок, драпуючи дахи і залишаючи перехожого на дедалі меншому клапті тротуару. Календар у височині вперто залишався недоступним для імли, жовтої, мов сторінка старого пергаменту. «5 серпня», — повідомляло табло.

Ні, думав Джеймс, відповідаючи на невисловлені думки, це неправда, з ним усе добре, ось чому він хоче сьогодні ввечері дещо зробити. Він не міг визнати навіть перед собою, що цей особливий неспокій ішов від бажання відчути насолоду. Він не міг визнати, що особлива насолода, якої він прагнув, — це святкування, адже не здатен був зізнатися собі, що саме бажав відзначити.

Цей день був сповнений напруженої діяльності, слів, що заповнювали простір, немов туман чи бавовна, але водночас досягали своєї мети з точністю калькулятора — підсумки дарували Джеймсові цілковите задоволення. Але мету, причину цього задоволення доводилося старанно ховати як від себе, так і від інших. Раптове прагнення втіхи було схоже на небезпечну пробоїну.

День почався зі скромного сніданку в готельному номері приїжджого аргентинського законодавця. Присутні там були люди різних національностей, які неквапливо перебалакувалися про клімат Аргентини, її ґрунти, ресурси, потреби людей, цінності динамічного, прогресивного ставлення до майбутнього; серед іншого, дуже коротко згадували, що за два тижні Аргентину проголосять Народною Республікою.

Після цього Джеймс випив кілька коктейлів удома в Оррена Бойла. Там був також один ненав’язливий пан з Аргентини. Він мовчки сидів у кутку, поки двоє керівників з Вашингтона і кілька їхніх друзів, що обіймали якісь невизначені посади, розмовляли про національні ресурси, металургію, мінералогію, сусідські обов’язки та добробут населення Землі. Згадали також про позику в чотири мільярди доларів, що її протягом трьох тижнів обіцяли