Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

звичка та й годі; всі його бажання оправитися були отруєні гіркою знемогою, млосним бажанням відкритися, вивергатися під фаховим поглядом. „Ось який я“, — подумалося йому. І він впав у відчай. Він жахався самого себе, він струснув головою, і піт обпік йому очі. „Рушить цей поїзд чи ні?“ Йому здавалося, що якби вагон рушив з місця, то він вирвався б сам із себе, полишив би на місці всі свої болісні двозначні бажання і зміг би ще трохи протриматися. Він здушив іще один стогін: він страждав, зараз він роздереться, мов полотно; він мовчки стиснув м'яку й таку тоненьку руку. Руки, м'які, ніби мигдальне тісто, вміло беруть його дядька, дядько радіє, млявий, трохи понуривши голову, дівчина з ковбасної крамниці бере своїми пальчиками сардельку на підложжі з холодцю. Голісінький. Розпанаханий. Видимий. Шкаралуща репнула, це весна. Жах! Він ненавидів Жаніну.

— У вас така гаряча рука, — сказав голос.

— В мене лихоманка.

Хтось тихо застогнав на сонці, один із хворих, які лежали біля дверей. Медсестра підвелася і, переступаючи через тіла, підійшла до нього. Шарль підняв праву руку і хутко обернув люстерко; в ньому раптом відбилася медсестра, яка схилилася над огрядним рум'яним клаповухим підлітком. У нього був квапливий і вимогливий вигляд. Вона випросталася і повернулася на своє місце. Шарль почув, як вона нишпорить у своїй валізі. Потім, тримаючи в руці шклянку, медсестра обернулася до них обличчям. Вона голосно спитала:

— Може, ще комусь закортіло? Якщо комусь хочеться, то краще сказати зараз, під час зупинки, так буде зручніше. Не стримуйтеся і не соромтеся одне одного. Тут немає ні чоловіків, ні жінок — є тільки хворі.

Вона окинула вагон суворим поглядом, та ніхто не озвався. Огрядний парубійко квапливо вхопив шклянку і заховав його під ковдру. Шарль міцно стиснув руку своєї подруги. Досить було гукнути, сказати: „Мені, мені хочеться“. Медсестра нагнулася, взяла шклянку і підняла її. Вона сяяла на сонці, наповнена гарною жовтявою і пінявою рідиною. Медсестра підійшла до дверей і вихилилася надвір; Шарль побачив її тінь на стіні й підняту руку, яка вирізнялася у світляному прямокутнику. Вона перехилила шклянку, і звідти виллялася тінь сяйливої рідини.

— Пані, — почувся кволий голос.

— Ага, — сказала вона, — ви теж зважилися! Йду.

Вони здадуться одне за одним. Жінки триматимуться довше од чоловіків. Вони засмердять своїх сусідок; чи насміляться після цього вони розмовляти з ними? „Покидьки“, — подумалося йому. Він почув, як на підлозі почали вовтузитися; соромливі тихенькі поклики залунали з усіх боків. Серед них Шарль упізнав жіночі голоси.

— Зачекайте, — сказала медсестра. — По черзі.

„Тут є тільки хворі“. Гадають, їм усе дозволено, бо вони хворі. Мовляв, ні чоловіки, ні жінки: хворі. Він страждав, та пишався тим, що страждає: я не здамся; я — чоловік. Медсестра ходила від одного до другого; чутно було рипіння її черевиків і вряди годи шурхотіння паперу. Прісний теплий дух наповнив вагон. „Не здамся“, — конаючи від болю, думав він.

— Пані, — пролунав світлий голос.

Він подумав було, що не розчув, та голос повторив, соромливо і співуче:

— Пані! Пані! Сюди.

— Зараз, — відказала медсестра.

Гаряча тонка рука конвульсивно стислася в Шарлевій долоні, потім вислизнула з неї. Почулося рипіння черевиків: медсестра стояла над ними, висока й сувора, мов архангел.

— Одверніться, — прошепотів благальний голос. І ще раз: — Одверніться.

Він одвернувся, йому хотілося затулити носа й вуха. Медсестра нагнулася, вона була як величезна зграя чорних птахів, його люстерко потемніло. „Це хвора“, — подумав він. Вона, мабуть, відкинула своє хутро: на мить парфуми заглушили усе, а потім потроху крізь них промкнувся потужний їдкий дух, який наповнив його ніздрі. Це хвора. Це недужа; прегарна гладенька шкіра була напнута на слабеньких хребцях, на гнійних тельбухах. Він вагався, його охопили водночас і відраза, й нестримне бажання. А потім ув однісінький мент він зімкнувся, його нутрощі зціпилися, мов кулак, він уже не відчував свого тіла. Це хвора. Всі потреби, всі бажання щезли, він почувався чистим і сухим, немовби до нього знову повернулося здоров'я. Недужа. „Вона трималася, скільки могла“, — з любов'ю подумав він. Зашурхотів папір, медсестра підвелася, декілька голосів уже гукало її з протилежного кінця вагона. Він уже не гукатиме її; він був над ними за декілька ступнів над підлогою. Він не річ, не якесь там немовля. „Вона вже не могла утриматися“, — подумав він із такою ніжністю, що на очах у нього виступили сльози. Вона більше не говорила, не зважувалася вже і словом озватися до нього; їй було соромно. „Я захищатиму її“, — з любов'ю подумав він. Навстоячки. Навстоячки, схилившись над нею і вдивляючись у її ніжне розгублене обличчя. Вона тяжко дихала у темряві. Він простягнув руку і провів долонею по хутру. Молоде тіло напружилося, та Шарль знайшов руку і заволодів нею. Рука опиралася, він притягнув її до себе, чимдуж стискав він її. Недужа. Він був тут, сухий і твердий, звільнений; він захищатиме її.

— Як вас зовуть? — запитав він.

— Ну ж бо, читайте! — нетерпляче сказав Чемберлен.

Лорд Галіфакс узяв послання Масарика і почав читати. „Немає необхідности читати таким урочистим тоном“, — подумав Чемберлен.

„Мій уряд, — читав Галіфакс, — вивчив документи і мапу. Це ультиматум де-факто, який зазвичай надсилають переможеній нації, а не пропозиція суверенній державі, яка виявила щонайбільшу готовність зробити все можливе для замирення Европи. Уряд пана Гітлера ще не виявив анінайменших ознак такої готовности. Мій уряд здивований змістом меморандуму. Вимоги виходять далеко за межі пропозицій, які ми висловили у так званому англо-французькому проекті. Вони позбавляють будь-якого захисту нашу національну незалежність. Ми повинні здати без бою наші старанно укріплені фортифікації і дозволити німецьким військам глибоко вторгнутися на нашу територію ще до того, як ми організуємо нову базу або ж зробимо найменші приготування до оборони. Наша національна і економічна незалежність автоматично зникне після прийняття плану пана Гітлера. Процедура переселення спричиниться до величезної паніки серед тієї частини населення, котра не приймає гітлерівський режим. Громадяни змушені будуть покинути їхні домівки, не взявши власного майна, селяни не зможуть забрати своїх корів.

За дорученням свого уряду я офіційно заявляю, що вимоги пана Гітлера в їхній теперішній формі цілковито і беззастережено неприйнятні для нас. Цим новим жорстким вимогам ми готові протиставити рішучий опір і будемо чинити його з Божою поміччю. Нація святого Вацлава, Яна Гуса і Томаша Масарика ніколи не буде нацією рабів.

Ми розраховуємо на допомогу двох великих західних демократій, чиїм порадам ми улягали всупереч власному бажанню, і гадаємо, що в пору рішучих випробовувань вони