Читати книгу - "Вбити пересмішника"

на плече. Потім вийшов із судової зали, але не через свій звичайний вихід. Вочевидь, він хотів якнайшвидше дістатися додому, тому майже пробіг центральним проходом до південного виходу. Я бачила його маківку, коли він наближався до дверей. Він не підвів голови.

Хтось стусонув мене, але я не могла відірвати очей від людей унизу, від проходу, яким самотньо ішов Атикус.

— Міс Джін-Луїзо?

Я озирнулася. Всі вже стояли. Всі люди навколо нас і на протилежному балконі, всі негри підвелися на ноги. Голос превелебного Сайкса лунав так само здалеку, як і голос судді Тейлора:

— Міс Джін-Луїзо, підведіться. Ваш батько іде.

11

Прийшла черга Джемі плакати. Злі сльози заливали йому обличчя, коли ми пробиралися крізь пожвавлену юрму.

— Це несправедливо,— бурмотів він весь час, поки ми не дійшли до рогу, де на нас чекав Атикус. Батько стояв під ліхтарем і мав такий вигляд, ніби нічого не сталося: жилетка його була застібнута на всі ґудзики, комірець і краватка в повному порядку, кишеньковий годинник на ланцюжку поблискував, і сам він був незворушний, як завжди.

— Це несправедливо, Атикусе,— повторив Джемі.

— Так, сину, несправедливо.

Ми пішли додому.

Тітка Александра не лягала спати, чекала нас. Вона була у халаті, і я б заприсяглася, що під халатом був корсет.

— Мені дуже прикро, брате,— тихо промовила вона.

Я ще ніколи не чула, щоб вона називала Атикуса братом, і крадькома поглянула на Джемі, але він не слухав. Він то позирав на Атикуса, то опускав в підлогу, і я подумала, чи не вважає він, що Атикус несе певну відповідальність за те, що Тома Робінсона визнали винним.

— З ним усе гаразд? — спитала тітка, вказуючи на Джемі.

— Скоро він заспокоїться,— мовив Атикус.— Він сприйняв усе занадто гостро,— тато зітхнув.— Я піду спати. Не будіть мене вранці, не кличте мене.

— Я не думаю, що було розумно, по-перше, дозволяти їм...

— Це їхня домівка, сестро. Саме такою ми її зробили, і їм тут жити, отже, вони мають учитися з цим управлятися.

— Але ж необов’язково ходити до суду і валятися в цьому бруді.

— Це така ж частина Мейкома, як і місіонерські чаювання.

— Атикусе,— в очах тітки Александри спалахнуло занепокоєння.— Я ніколи не чекала, що саме ти зможеш від цього озлобитися.

— Я не озлобився, просто втомився. Піду спати.

— Атикусе,— похмуро промовив Джемі.

Атикус зупинився в дверях.

— Що, сину?

— Як вони могли це зробити, як вони могли?

— Не знаю, але вони це зробили. Вони робили так раніше, зробили так сьогодні й робитимуть це знову, і коли вони це роблять, то плачуть, здається, тільки діти. Добраніч.

Але вранці завжди все видається кращим. Атикус прокинувся у свій звичний безглуздо ранній час і читав у вітальні газету, коли припленталися ми. Ранкове обличчя Джемі ставило те саме питання, з яким не могли впоратися сонні губи.

— Ще не час хвилюватися,— підбадьорив його Атикус, ідучи з нами до їдальні.— Це ще не кінець. Подамо апеляцію, можеш не сумніватися... Святий Боже, Кел, що це все означає? — він з подивом дивився на свою тарілку.

— Татко Тома Робінсона прислав вам сьогодні вранці курку. Я її приготувала.

— Перекажи йому, що я сприйняв це за честь,— сумніваюся, що навіть у Білому домі подають курятину на сніданок. А це що?

— Булочки,— відповіла Келпурнія.— їх передала Естелла з готелю.

Атикус звів на неї очі, не розуміючи, що відбувається, і Келпурнія провадила:

— Ви лишень зайдіть на кухню і подивіться, що там, містере Фінч.

Ми пішли слідом за батьком. Кухонний стіл був ущерть заставлений їжею — її вистачило б не на одну родину. Були там здоровецькі шматки шинки, помідори, боби, навіть виноград. Атикус усміхнувся, побачивши банку маринованих свинячих ніжок.

— Гадаю, ваша тітонька дозволить мені поласувати ними у їдальні?

— Коли я прийшла вранці, все це лежало на ґанку з чорного ходу,— сказала Келпурнія.— Люди... вони дуже цінують те, що ви зробили, містере Фінч. Ви ж не вважаєте це зухвальством, правда?

На очах в Атикуса виступили сльози. Він не зразу зміг відповісти.

— Перекажи їм, що я дуже вдячний. Але скажи, щоб більше вони такого не робили. Адже часи нині скрутні...

Він вийшов з кухні, повернувся до їдальні, вибачився перед тіткою Александрою, надягнув капелюх і пішов до середмістя.

Ми почули у передпокої Діллові кроки, тому Келпурнія залишила на столі неторканий сніданок Атикуса. Жуючи, як кролик, передніми зубами, Ділл переповів нам, якою була реакція міс Рейчел учора ввечері: якщо хтось на кшталт Атикуса Фінча хоче пробити кам’яну стіну головою, то це його голова.

— Я б їй відповів,— бурчав Ділл, обгризаючи курячу ніжку,— але сьогодні вранці не той у неї вигляд був, аби щось пояснювати. Каже, що просиділа півночі, гадаючи, де я подівся, що хотіла вже посилати шерифа на розшуки, але той був у суді.

— Ділле, годі вже тобі виходити з дому, не попередивши її,— зауважив Джемі.— Вона аж надто переймається.

Ділл покірно зітхнув.

— Я їй сто разів казав, куди іду, аж посинів,— просто їй всякчас ввижаються змії у шафці. Присягнуся, що за сніданком ця жінка видудлює добру пінту, точно знаю, що не менш як дві склянки. Сам бачив.

— Не слід так говорити, Ділле,— втрутилася тітка Александра.— Дітям це не личить. Надто цинічно.

— Нічого не цинічно, міс Александро. Хіба говорити правду — цинічно?

— Так, як сказав це ти,— вийшло цинічно.

Джемі блиснув на неї очима, але звернувся до Ділла:

— Ходімо вже. Можеш узяти з собою китицю винограду.

Коли ми вийшли з парадних дверей на ґанок, міс Стефані Крофорд захоплено розповідала про суд міс Моді Аткінсон і містеру Ейвері. Озирнувшись на нас, вони продовжили розмову. Джемі грубувато гарикнув. Я пошкодувала, що не маю зброї.

— Терпіти не можу, коли дорослі отак-от дивляться,— сказав Ділл.— Таке враження, ніби ти бозна-що накоїв.

Міс Моді гукнула:

— Джемі Фінчу, ходи-но сюди!

Тяжко зітхнувши, Джемі неохоче підвівся з гойдалки.

— Ми з тобою,— сказав Ділл.

У міс Стефані ніс аж посмикувався від цікавості. Їй хотілося знати все: хто нам дозволив прийти до суду,— сама вона нас не бачила, але все місто сьогодні гуде, що ми сиділи на галереї для чорних. Це Атикус нас туди посадив, щоб...? Мабуть, там і дихати не