Читати книгу - "Ілюзія Бога"

Так, так, я знаю, знаю, добре знаю, що часи змінилися і жоден релігійний лідер наших днів (хіба за винятком представників Талібану або його аналогів серед американських християн) не мислить у дусі Мойсея. Але в цьому ж і полягає моя головна думка! Усе, що я хочу показати: хай звідки походить сучасна мораль, але її джерело — аж ніяк не Біблія. Апологети релігії не можуть викрутитися тим, що релігія дає їм внутрішній дороговказ, недоступний атеїстам, який допомагає розібратися, де добро, а де зло. Не вдасться їм викрутитися в такий спосіб, навіть якщо вони звернуться до свого улюбленого виверту — тлумачити окремі фрагменти Біблії в «символічному» значенні замість дослівного. За яким критерієм ви визначаєте, котрий з уривків символічний, а котрий — дослівний?

Етнічні чистки, які почалися за Мойсея, досягають кривавого апогею в Книзі Ісуса Навина, горезвісної кривавими різанинами, які в ній описані, та ксенофобською насолодою, з якою їх учиняли. Як співається у милій старій пісні: «Ісус прийшов під Єрихон і стіни обвалились… Немає кращого за Ісуса в битві єрихонській». Старий добрий Ісус Навин не вгамувався, доки його воїни не «зробили закляттям усе, що в місті, від чоловіка й аж до жінки, від юнака й аж до старого, і аж до вола, і штуки дрібної худоби, і осла, усе знищили вістрям меча» (Ісус Навин 6:21).

Богослови знову здіймуть галас: мовляв, усього цього не було насправді. Так, не було: згідно з оповіддю, мури упали від самого тільки звуку сурм і гучного крику людей, що неможливо, — але ж не в цьому суть. Суть у тому, що Біблію, дослівну чи алегоричну, нам подають як головне джерело нашої моралі. А біблійна розповідь про знищення Ісусом Навиним Єрихона та загалом про його вторгнення в Обіцяний край у моральному плані нічим не відрізняється від вторгнення Гітлера в Польщу або влаштованої Саддамом Хусейном різанини проти курдів та болотних арабів. Біблію можна вважати захопливим і поетичним твором художньої літератури, але це не книга, яку варто давати дітям, щоб сформувати їхні моральні установки. До речі, історія Ісуса Навина в Єрихоні була використана в одному цікавому експерименті з вивчення дитячої моралі, про який поговоримо далі в цьому розділі.

І не подумайте, що за персонажем Бога в цій історії спостерігалися хоч якісь сумніви або докори сумління через усі ті різанини та геноциди, які супроводжували захоплення Обіцяного краю. Якраз навпаки, його накази, скажімо в Книзі Повторення Закону 20, були безжально прямолінійними. Він чітко ділив народи на ті, які замешкували Обіцяний край, і ті, які жили за його межами. Останнім пропонували мирно підкоритися. У разі відмови всіх чоловіків слід було вбити, а жінок — забрати собі. На противагу цьому відносно гуманному ставленню, ось що було вготоване для племен, яким не поталанило жити на території обіцяного життєвого простору: «Тільки з міст тих народів, які Господь, Бог твій, дає тобі на володіння, не позоставиш при житті жодної душі, бо конче вчиниш їх закляттям: Хіттеянина, і Амореянина, і Ханаанеянина, і Періззеянина, і Хіввеянина, і Євусеянина, як наказав був тобі Господь, Бог твій».

Чи мають люди, які проголошують Біблію джерелом непорушних моральних устоїв, хоча б зелене уявлення про те, що насправді написано на її сторінках? Згідно з Книгою Левита 20, ось які переступи повинні каратися смертю: прокльони на адресу батьків; подружня зрада; перелюб із невіст­кою або жінкою батька свого; гомосексуальність; одночасне одруження з жінкою та матір’ю її; парування з твариною (і, щоб життя медом не здавалось, нещасного звіра також слід було забити). Також страта передбачалася за роботу під час шабату: на цьому в Старому Заповіті раз у раз робиться наголос. У Книзі Чисел 15 розповідається, як сини Ізраїлеві знайшли в пустині чоловіка, який збирав дрова суботнього дня. Його схопили і спитали Бога, як учинити з порушником. Того дня Бог явно встав не з тієї ноги, бо м’які заходи його не влаштовували: «І сказав Господь до Мойсея: Конче буде забитий цей чоловік, закидати його камінням усій громаді поза табором! І випровадила його вся громада поза табір, та й закидала його камінням, і він помер». Чи були в цього знедоленого збирача дров дружина й діти, які побивалися за ним? Чи зойкав він від болю, коли перші камені влучали в нього, і чи волав, коли на голову сипався цілий град каменюк? В історіях такого роду мене найбільше шокують не описані в них події (хай правдиві чи вигадані). Можливо, їх і не було. У мене щелепа відвисає від думки, що люди нашого часу повинні орієнтуватися в своєму житті на такий взірець для наслідування, як Ягве, а ще гірше — що вони повинні всіма своїми силами нав’язувати цього лихого чудовиська (хай реального чи уявного) всім іншим.

Особливо засмучує політична могутність у США людей, які наковталися десяти заповідей, — і це в великій республіці, конституцію якої, як-не-як, написали послідовники ідей Просвітництва, вибудовуючи її на суто світських засадах. Якби ми всерйоз сприймали десять заповідей, то двома найбільшими гріхами були б поклоніння неправильним богам та створення кумирів. Тоді б ми аж ніяк не засуджували невимовний вандалізм талібів, які висадили в повітря 40-метрові статуї Будди в Баміанській долині, що в горах Афганістану, а підтримали б їхні праведні пориви. Адже те, що ми зараз називаємо їхнім вандалізмом, насправді мотивувалося щирим релігійним запалом. Підтвердженням цього слугує справді дивна і курйозна історія, про яку розповідалося на першій шпальті лондонської газети «Independent» за 6 серпня 2005 року. У статті під заголовком «Знищення Мекки» «Independent» повідомляє:

Історичну Мекку — колиску ісламу — зараз зрівнюють із землею релігійні фанатики, які ведуть безпрецедентну кампанію проти цієї святині. Стерто майже всю багату, багатошарову історію священного міста… У місці народження пророка Мухамеда зараз, із відома саудівської релігійної влади, працюють бульдозери. Послідовна інтерпретація ісламського вчення спонукає владу нищити власну культурну спадщину… Головний мотив руйнування — панічний страх ваххабітів, що з інтересу до історичних та релігійних святинь може розвинутися ідолопоклонство або багатобожжя, поклоніння багатьом потенційно рівноправним богам. За ідолопоклонство в Саудівській Аравії закон передбачає відсікання голови.

Не вірю, що в світі знайдеться атеїст, охочий закатати Мекку (або Шартр, Йорк чи Паризьку Богоматір, пагоду Шведаґон, храми Кіото або, як не згадати, баміанські статуї Будди) в асфальт. Як колись заявив американський лауреат Нобелівської премії з фізики Стівен Вайнбенг: «Релігія ображає гідність людини. Як із нею, так і без неї в світі будуть добрі люди, які роблять добрі вчинки, та злі люди, які вдаються до поганих учинків. Але щоб добрі люди почали чинити зло, потрібна релігія». Щось схоже сказав Блез Паскаль (той самий, який зробив знамениту ставку): «Люди ніколи не чинять зло настільки безжально й безжурно, як під впливом релігійних переконань».

У цьому підрозділі я не прагнув переконати читачів, що нам не слід виводити засади нашої моралі зі Святого Письма (хоч такої думки я насправді дотримуюся). Моя мета була скромніша — показати, що ми (зокрема й більшість послідовників релігії) на практиці не керуємося моральними засадами, які походять із Письма. Якби ми ним керувалися, тоді б суворо дотримувалися шабату й страчували усіх, хто від цього ухиляється. Ми б забивали камінням на смерть будь-яку