Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

У переважній більшості ліквідованих внутрішньоколгоспних груп були сильні впливи куркульських та інших контрреволюційних, особливо петлюрівських елементів, котрі засмічували колгоспи, головним чином, керівний апарат останніх...[732]

Вигадана «змова» також ставала більш потужною, складною та тісно пов’язаною з повстаннями в минулому. Багато заарештованих, особливо в листопаді та грудні, були головами або членами керівництва колгоспів; решта — рахівниками або іншими працівниками. Поряд з іменами заарештованих часто зазначали їхні реальні або уявні зв’язки та посади: «кол[ишній] петлюрівський комендант»; «у минулому син торговця, матір його заслана на Північ»; «колишній землевласник»; «у минулому активний учасник петлюрівської банди». Їхні «злочини» завжди включали крадіжки хліба, критику хлібозаготівельної кампанії або іншу діяльність, що якимось чином могла пояснити поганий врожай в Україні.[733] Проте їхні наміри кваліфікували не просто як політичні, а як контрреволюційні. Стверджували, що заарештовані перебували під впливом Махна, Петлюри, СВУ «куркулів» або інших ворожих сил часів Громадянської війни.

У деяких випадках минуле і сьогодення недвозначно переплітались. Керівництво села Костянтинівки Одеської області в грудні 1932 року заарештувало Тимофія Пікала через його теперішню поведінку, а також за зв’язки в минулому. У справі Пікала занотовано, як він агітував інших селян не здавати зерно: «Цього року радянська влада забиратиме весь хліб, і всі згинуть з голоду, якщо здадуть хліб». Разом із тим зазначено, що Пікал був «командиром під час селянського повстання 1919 року». Його засудили за сумнозвісною статтею 54–10 (антирадянська агітація та пропаганда).

Петра Овчаренка, мешканця іншого села в Одеській області, спіткала така ж доля. У грудні 1932 року Овчаренка одночасно звинувачували в тому, що він був «одним з організаторів сектантської групи» в минулому, натомість у теперішньому «займається систематичною агітацією проти здачі зерна колгоспом». Один з допитаних свідків чув, як Овчаренко заявляв: «... Нащо нам плани, хто має право хазяйнувати нашим хлібом і змушувати нас голодати, хліба не віддамо».[734]

До кінця року в теоріях змов з’явилися закордонні учасники. Наприкінці грудня Балицький розкрив існування змови «польсько-петлюрівського повстанського підпілля, що охоплювало 67 районів в Україні». У лютому 1933 року він знову писав про виявлення зв’язку між «контрреволюційним підпіллям» та «закордонними українськими націоналістичними центрами (УНР, УВО та УНДО) і польським Генштабом».[735] Водночас колеги Балицько-го в Москві підтвердили втручання сил із-за кордону: в одному докладному звіті ОГПУ йшлося «про виявлені та викорінені куркульсько-білогвардійські контрреволюційні організації» не лише в Україні, а й — після постанов 1932 року — на Північному Кавказі, у Центрально-Чорноземній області та на Уралі.

Московська доповідь перевершила фантастичні заяви Балицького. Автори доповіді стверджували, що вони викрили зв’язки між «неефективними» колгоспами і «Російською військовою організацією» із засланих колишніх царських офіцерів, котру очолив генерал Білої армії Петро Врангель. В Україні ДПУ затримало «куркуля» Барильникова, якого нібито сам Врангель відправив з Парижа для агітації проти хлібозаготівель і колективізації. Також спецоргани встановили, що в Україну відрядили «23 польсько-петлюрівських емісари»; вони також викрили «широке повстанське підпілля», що охоплювало низку районів Правобережжя і Донбасу та було пов’язане з українським урядом в екзилі у Варшаві; ліквідували «куркульсько-білогвардійську диверсійну групу» румунської розвідки та контрреволюційні повстанські організації на Кубані, котрі прибули з-за кордону й мали тісні контакти з білоемігрантськими козацькими центрами». Серед усіх інших звинувачень, цим різним групам закидали поширення листівок політичного змісту, підпали колгоспної власності, занепад державних господарств (зокрема однієї птахоферми, на якій загинуло 11 000 штук домашньої птиці), встановлення зв’язків з іноземними контрреволюційними організаціями, використання моряків як агентів і, звичайно, саботаж хлібозаготівель та крадіжки зерна.[736]

Незважаючи на те, що опір партійців нижчої ланки дійсно існував, ці численні міжнародні схеми, навіть за стандартами ДПУ були абсурдними. У липні 1932 року Польща підписала з СРСР пакт про ненапад.[737] Генерали Білої армії, вказані у звітах, давно відійшли від справ і жили в Парижі, тобто були літніми людьми, які не мали реального впливу в СРСР. А Петлюри вже давно не було на світі.

Проте звинувачення, сфальсифіковані Балицьким та головою ОГПУ Генріхом Ягодою, не мали на меті з’ясувати правду. За допомогою такої хитросплетеної політичної змови пояснювали, чому не вдалося зібрати врожай в необхідних обсягах, чому люди голодували, чому радянська аграрна політика, яка була настільки тісно та безпосередньо пов’язана із Сталіним, зазнала невдачі. Наполягаючи на власній позиції, Сталін особисто наприкінці грудня надіслав листа членам та кандидатам у члени ЦК ВКП(б), а також партійним керівникам республіканського, обласного та районного рівнів. До листа він прикріпив довгі, складні юридичні документи, які деталізували «саботаж хлібозаготівель у Харківській та Дніпропетровській областях та внутрішньоколгоспного шкідницького угруповання на Кубані». Списки винних посадових осіб з їхніми злочинами було додано наприкінці.[738]

Історія про змову також забезпечила всіх, хто залишився в партії, ідеологічним обґрунтуванням того, що вони мали робити. Лише одна Москва не могла наглядати за виконанням цих страшних наказів. Політика потребувала зусиль місцевих активістів. Через кілька тижнів тисячі людей були залучені до виконання політики, що призвела до голоду їхніх сусідів. Мотивація була розмаїтою: страх арешту, страх голоду, а також істерія, підозра та ненависть до своїх ворогів.

Ліквідація національного руху: «Розстріляне Відродження»

КП(б)У стала першою жертвою «грудневих» постанов. Рішення союзного більшовицького керівництва, котрі пов’язували українізацію з хлібозаготівлями, також ознаменували крах спробам примирити український національний рух і радянську владу.

Насправді, ситуація для українських культурних діячів відчутно погіршилася ще до осені 1932 року. Від часів організованого засудження «шумськізму» в 1927 році життя багатьох людей, пов’язаних з українською культурою, стало небезпечним. Продовжувалася боротьба з Михайлом Грушевським різними способами, про які він знав, а про деякі навіть не здогадувався. ДПУ цілеспрямовано поширювало інформацію, щоб посіяти розбрат і створити атмосферу напруги довкола історика, підбурювало друзів Грушевського проти нього. Його фінансування вичерпалося. Представники нової, марксистської школи істориків критикували наукові праці Грушевського та стверджували, що він приділяє недостатню увагу історії робітничого класу та виявляє занадто великий інтерес до проблеми української ідентичності.

Навесні 1931 року ДПУ врешті-решт заарештувало Грушевського під час його візиту до Москви. Його перевезли в Україну, де Балицький особисто вирішив відправити найвидатнішого історика України на заслання, а не до в’язниці. Його повернули в Росію й наказали там і залишатися. Незабаром після цього влада організувала три публічні дебати, метою яких було делегітимізувати роботу Грушевського. Ці «показові процеси» були проведені дуже помпезно та відбувалися в трьох будівлях, пов’язаних з національним рухом: у Київському оперному театрі, колишньому приміщенні