Читати книгу - "Танець недоумка"

— Радий чути, що воно в мене було…

Наручники відстібнули від стільця, і мені допомогли вдягнутися. Потім знову посадили, мовчки й досить грубо, і пристебнули. Хлопець із гвинтівкою відразу її опустив. Мені здалося, з полегшенням.

— Це обов’язково? — запитав я. — Наручники.

— Поки що так, — відповіла жінка. — Всі вільні!

«Сніговики» відразу організовано вийшли — думаю, потупотіли в кімнату за дзеркалом. З’ясувалося, що тут є ще один стілець — якраз навпроти мого.

— Отже, почнімо, — сказала жінка, всідаючись.

Я мовчав. Вона не квапилася, вивчаючи щось у планшеті. Знову блимнуло світло. Одна з панелей невдоволено загула над нами, намагаючись набрати належної потужності, її мерехтіння було різке до нудоти. Я заплющив очі.

— Що у вас з електрикою? — таки не втримався.

— Перебої, — жінка поклала планшет на коліна й підвела на мене очі. — Що останнє ви пам’ятаєте?

— Спершу я хотів би зрозуміти, хто ви і чому я тут, — якомога делікатніше сказав я.

— Ви знаєте, де ми?

Я автоматично ще раз обвів поглядом залізний ящик, де ми перебували, неначе міг знайти відповідь на стелі.

— Ні.

— А бодай припустити?

— Токійська штаб-квартира? А чому б вам просто не сказати?

Вона насупилася:

— Моя відповідь нічого не дасть, поки ви принаймні частково не відновите спогадів.

— А чому я в наручниках?

— Бо ви тут за вбивство.

Щось неприємно озвалося в моїй пам’яті. Наче ворухнулася товста земляна жаба.

— І кого ж я вбив?

— Генерала. Коменданта однієї з космічних колоній. Вам це про що-небудь каже?

Я похитав головою:

— Ні…

— Але ж ви — офіцер-конкістадор. Самі це казали. Можете назвати вашу останню місію в Корпусі?

Я задумався, намагаючись віднайти в пам’яті хоча б якийсь образ. Корпус… Остання місія… Я офіцер… Хоч щось, пов’язане із цим… Ні. Порожньо. Я похитав головою.

— А як давно ви в Корпусі?

— Не пам’ятаю.

— Хоча б приблизно. Ви ветеран? Чи новачок?

— Не пам’ятаю… За що я вбив його?

Жінка подивилася на мене, вочевидь прикидаючи, чи заслужив я бодай на одну відповідь, а чи з мене поки вистачить самих запитань.

— Ні за що, — нарешті сказала вона. — Він став у вас на шляху, от і все. Ви самі все згадаєте. Не гаймо часу.

— Добре, — кивнув я.

— Добре, — повторила вона. — Тоді запитаю ще раз. Що останнє ви пам’ятаєте?

Я задумався, намагаючись випорпати щось у своїй голові, але вона була наче набита ватою.

— Нічого… Мені навіть немає за що зачепитися.

— Ясно…

Вона мовчала досить довго. Потім підвелася й вийшла. Я залишився сам.

Лампи знову замерехтіли й огидно загули. Я спіймав себе на думці, що миготіння не просто неприємне. Воно лякає мене.

Повернулася жінка. Знову сіла навпроти. Уважно подивилася на мене крізь маску.

— Готові продовжувати?

— Хіба в мене є вибір…

Вона кивнула.

— Добре. Тоді я запропоную вам ось що: гру в асоціації. Наші психологи кажуть, це допоможе почати. Я казатиму слово чи кілька, ви — асоціацію. Перший же образ, що спаде на думку. Байдуже який, важливо відповісти швидко.

Жінка зняла з руки годинник і запустила програму «секундомір». Потім відкрила список слів на планшеті. Запитально звела на мене очі.

— Готові?

Я кивнув. Уперед.

— Жнець?

— Пшениця.

— Три корони Кортеса?

— Якесь пиво?

Вона кинула на мене короткий погляд крізь маску. Мені здалося, незадоволений.

— Менше думайте. Контур?

— Силует.

— Нейроконструктор?

Я мимоволі задумався.

— Не знаю… Комп’ютерна гра.

Вона знову підвела очі, зупинивши секундомір.

— Так не піде. Ви думаєте. Спробуйте відповідати набагато швидше.

— Добре. Я готовий.

Пискнув секундомір.

— Як звали артилериста?

— Ганс.

— Чому Ганс?

— Не знаю… Перше, що спало на думку.

Вона кивнула і щось записала в планшеті.

— Лісовий диявол?

— Е-е-е… Казка.

— Окамура?

— Це ім’я?

— Відповідайте.

Щось невловне пронеслося в пам’яті. Щось занадто швидкоплинне, щоб набути якоїсь форми. Водночас асоціація була дуже чітка. Дивна, але безперечна.

— Кокон.

Вона знову кивнула.

— Вандлик?

Я задумався.

— Гм… Узагалі нічого… Це якийсь термін?

— Тут не вікторина. Називайте асоціації.

— Я спробую… Далі.

— Химера?

Знову задумався.

— Шукайте образ, — підказала вона. — Не намагайтеся згадати, просто шукайте образ. Будь-який. Звук, запах, картинку. Хоч щось.

Я аж очі заплющив. Світло ламп крізь повіки перетворювало темряву на миготливу сіру каламуть… Образ… Хоч щось… Запах, звук… «ONLY GOD JUDGE ME» — зринуло в моїй голові. Звідки це? Якась пісня? Ні, радше напис. Напис де? Не знаю.

Пам’ятаю чорні мішки. І звук, з яким вони розстібаються. Протяжне «вжи-и-и-ик» знову й знову. Що це за мішки? Не пам’ятаю. Вони в ангарі. А зовні на стіні — дивний барельєф у вигляді жінки, яка кричить.

— Розалін! — вигукнув я, й жінка сіпнулася, наче я дав їй ляпаса.

— Добре, — сказала, але в її тоні чомусь промайнуло хвилювання. — Ще!

Я знову заплющив очі і цього разу побачив зовсім іншу Розалін. Не сіру статую на стіні, а живу, в армійській нейлоновій футболці кольору «койот». Але цей спогад нікуди не вів… Начебто був не мій… Як дивно.

Аж раптом десь у темній глибині пам’яті, куди не проникає сонячне світло, ворухнулося щось велике. Щось справді важливе… Щось жахливе. Воно наче спливло ближче до поверхні, породивши неясне, ледь вловне збурення тіней. Я майже схопив його, але спогад вислизав крізь пальці… Метелики — чомусь згадалися метелики… Чорно-помаранчеві сонцевики на луках, де зводять будинок. Ні, це, звісно ж, не спогад, це сон. Але спогад теж якось пов’язаний… Чи то з метеликами, чи то з луками… Ось знову виліплений зі цвілі барельєф Розалін… Десяток однакових, схожих як дві краплі води, мертвих чоловіків із татуюванням «ONLY GOD JUDGE ME» на схрещених на грудях руках… Об’єкт «Два нулі»! Ми повинні були забрати мутаген. А потім… Потім у моїх спогадах метелики. І луки. Чи навіть пустир. Пустир у пекучий день, і ковила, що колишеться на вітрі. Як брижі на поверхні моря. І я стою, розкинувши руки, й дивлюся в небо. А потім падаю спиною в це трав’яне море, щоб воно м’яко підхопило мене. «Мене немає!» «Мене немає! Мене немає!» — луною озиваються дитячі голоси. Тепер потрібно підвестися й бігти гратися далі, але я не можу. Бо наді мною, на стеблині, що нахилилася до мого обличчя, — щось чорне. Велике, як перестигла вишня. І це щось готове будь-якої миті упасти мені за комір.

Каракурт.

— Ельза!!! — я одразу згадав кошмар останніх секунд у коридорі закинутого комплексу й підхопився зі стільця. Моя маленька дівчинка простягає до мене руки, щоб я її врятував.

— Де моя донька?!

Здається, жінка всміхнулася там, під маскою, й мені захотілося її задушити.

…Ми з Ірмою повернулися із забороненого міста близько п’ятої ранку.

— Дякую! — поцілувавши мене, вона задоволено ляснула по металевому термосу, що стирчав із кишені. — Через два тижні комендант особисто допомагатиме нам упаковувати речі — аби тільки швидше злетіти.

— Було б добре… Але ти божевільна, я казав?

Усміхнувшись (так наче це був комплімент!), Ірма пішла геть, по-жіночому вихиляючи стегнами.

Дорогою додому я подумав, а чи не зайти в їдальню — взяти в автоматі каву, що віддає горілим гудроном. Мені й Вірі. Щоправда, я вдягнений не за формою. Мою — геть у павутинні й порвану — довелося зняти, і зараз я був в уніформі біолога з «Артилериста Ганса». Хоча… В їдальні у цей час однак нікого немає. А здалеку ніхто й не відрізнить.

Раптом здивовано спіймав себе на думці: «Чи носила Віра кавоварку в ремонт?» —