Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

І тільки тієї ночі прокинувся від дикого, звірячого голоду. А коли відчинив холодильник, щоб дістати пляшку кефіру, то побачив здоровий шмат сирої телячої печінки. І перш ніж усвідомив, що робить, Арсен учепився в неї зубами, почуваючи насолоду, яку можна порівняти лише з одним почуттям.

Із тим, що його він зазнав сьогодні, коли його кастет вибивав душу із того хлопця.

Далі кількох аркушів вочевидь бракувало. Той-таки рівний почерк просто із середини переказував Арсенову розмову з чоловіком, що фігурував у протоколі як такий, «що представився працівником поліції», а сам Арсен називав його не інакше як Чоловік у Червоному. Аркуш розпочинався словами: «Тоді він запитав мене, чи хочу я це припинити»…

— Якщо ви тут, то хочете це припинити, — проказав Чоловік у Червоному. — Адже, так?

Вони зустрілися в «Мінотаврі» обідньої пори, коли в повітрі щільною пеленою висів запах оцту і пельменів, а велика зала була майже цілком заповнена галасливими відвідувачами. Найкращий час, якщо хочеш поговорити тет-а-тет, і щоб ніхто тебе й поглядом не потривожив.

— Ви мене не заарештуєте?

Арсен мав поганий вигляд — у ньому складно було впізнати хлопця, що кілька років тому підібрав біля цукрового заводу кроленя. Він постарів, якщо це слово, звісно, можна вжити щодо людини, якій немає й тридцяти п’яти.

— Навіщо б я тоді призначав зустріч? — здивувався Чоловік у Червоному.

— А звідки я знаю, що у вас за гра… Може, ви і не з поліції…

Той мовчки простягнув посвідчення. Арсен сумовито зітхнув.

— Скількох ти вже отак застукав? — запитав Чоловік у Червоному.

Той недовірливо подивився на нього:

— Отак уже й розбігся розказувати…

— Тоді я розкажу. А ти можеш навіть не відповідати, — він дістав старий замацаний блокнот і звірився з ним. — Та-а-ак… Ну, спершу був хлопець біля оцього кафе, коли ти тільки приїхав…

— Там нічого не довели, — пробурчав Арсен.

— Там нічого й не доводили, наскільки я пам’ятаю, — Чоловік у Червоному перегорнув сторінку. — Але його я й не враховую. А ось далі сюжети значно цікавіші. Увірвався в чужу квартиру, заскочив дружину в ліжку з коханцем… — він наморщився. — Класика!

Арсен похмуро чвиркнув губами. Чоловік у Червоному послинив пальці та знову перегорнув сторінку:

— Минув рік… Ти диви! Теж у ліжку і теж тупим предметом. Трохи одноманітно, зате зі стабільним результатом. Гортаємо далі… І знову через рік! Це ж треба, яке відчуття ритму! — він трохи подався вперед і довірчо запитав: — Подобаються кастети, так?

Арсен похнюплено мовчав.

— До речі, а як ти їх вистежуєш? — безтурботно поцікавився Чоловік у Червоному.

— Я не помню…

Арсен глитнув — тяжко, наче його нагодували товченим склом.

— Добре, не хочеш, не розповідай, — дозволив Чоловік у Червоному.

— Та не помню я! — несподівано викрикнув він, і враз відчув знайоме відчуття грудки в горлі.

Замовк і лише зосереджено дихав. Кілька відвідувачів здивовано витріщилися на них.

— Кажи! — підбадьорив Чоловік у Червоному.

Неймовірно, та щойно він це промовив, як Арсенові полегшало. Ніби його тримали за горло, а тепер відпустили. І він почав говорити — так невпевнено, наче кожної секунди чекав, що Чоловік у Червоному зайдеться реготом:

— Я не помню їх… Не можу вспомнити… Тільки… чуство. Таке ото постоянне чуство, що це вже було… Я весь час їх шукаю. Кожного дня. Сліжу за нею, провіряю телефона. Лізу в ту чортову папку. І весь час таке чуство, наче я роблю це точно так, як уже колись робив.

— Але ж останнього разу ти точно не забув. Два тижні тому. Теж зі зломом і теж — на смерть. Як написав поет, «кастетом скроню роздробивши».

— Який поет?

— Бездарний, як по правді. Але зараз не про це. Чи хочеш ти більше не бачити доказів її зрад?

Арсен здивовано подивився на Чоловіка в Червоному:

— Я хочу, щоб вона перестала зраджувати, якщо вже на те пішло…

— У твоєму світі так і буде! — запевнив Чоловік у Червоному.

— У моєму світі? — не второпав той.

— Звичайно, попервах ти ще будеш підозрювати, стежити, перевіряти її телефон і все таке. Але нічого не знайдеш і заспокоїшся. Це те, що я тобі пропоную: перестати мучитися. Ніяких більше фотографій чи інтимних щоденників… Що ти іще знаходив у тій папці?

— Я пам’ятаю тільки пароль…

— Точно! Цього року був пароль від її інстаграму! А вже там — таке цікаве листування…

Арсен стиснув кулаки.

— І як? — запитав він.

— Що «як»?

— Як ви можете мені таке дати?

— Як? — Чоловік у Червоному відкинувся на спинку стільця і схрестив руки на грудях. — Як альтернативу суду. Влаштує тебе така відповідь?

Арсен помовчав, ніби обмірковуючи. А тоді запитав, і в голосі його лунав біль:

— Нащо вона все це зберігала?

— Ти думаєш, це вона зберігала? — запитанням на запитання відповів Чоловік у Червоному.

— А хто? — здивувався Арсен.

Чоловік у Червоному хитро всміхнувся.

— Просто принеси мені теку і живи далі. Ніхто не буде розслідувати всі ці вбивства… Навіть останнє. Як там його звали… — він знову поліз у блокнот. — Максим!

— Його так звали?

— Немає значення, правда? Ти ж навіть обличчя його не бачив.

— Не бачив… — погодився Арсен.

— Не бачив обличчя — можеш вважати, ніколи його не зустрічав. А не знаєш про зради — можеш вважати, їх немає! Хіба не так?

На Арсеновому лиці грали жовна.

— А якщо взнаю?

— Ти дуже цього хочеш?

— Чого? — не втямив Арсен.

— Знову заскочити її. Знову побачити, як твоя дружина в ліжку з кимось іще…

— Ні, чорт! — він мимоволі підвищив голос. — Ясно, що ні! Ким треба бути, щоб хотіти таке!

— То нащо тоді так старатися дізнатись про зради?

— Просто я не хочу! Не хочу, щоб вони взагалі були! І весь час знаходжу докази!

— Більше не знайдеш. У цьому вся суть: я забираю твоє єдине джерело доказів, і ти живеш, наче нічого й не було. Просто викидаєш цю хріномутію з голови, і все.

Арсен знову мовчав, і Чоловік у Червоному не підганяв. Він витяг цигарку і безпардонно закурив.

— Тут не курять, чув, нє? — гукнув до нього хлопець із‑за сусіднього столика.

— Справді? — здивовано запитав Чоловік у Червоному й обернувся. — А я оце, що, думаєш, роблю?

Щось таке було в його погляді… Щось набагато страшніше, ніж примарна перспектива заробити рак легень від пасивного куріння.

— Ви курите… — розгублено відповів хлопець і кліпнув.

— От бачиш, — задоволено кивнув Чоловік у Червоному і знову обернувся до Арсена.

— І що я буду винен за це? — нарешті запитав