Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь"

до того ж невідомо, якими дорогами понісся він. Він не міг, проте, відмовитися від думки шукати її. В уяві його пурхав цей сяючий сміх і відкриті уста з чудовими рядами зубів. «Це сяйво блискавки, а не жінка, — повторював він собі, і в той же час з гордістю додавав: — Вона римлянка. Така могла родитися тільки в Римі. Я повинен неодмінно її побачити. Я хочу бачити її не з тим, щоб любити її, ні, я хотів би тільки дивитися на неї, дивитися на неї всю, дивитись на її очі, дивитись на її руки, на її пальці, на блискуче волосся. Не цілувати її, хотів би тільки дивитися на неї. І що ж? Адже це так повинно бути, це в законі природи; вона не має права сховати й занести красу свою. Повну красу дано для того в світ, щоб кожний її побачив, щоб ідею про неї зберігав назавжди в своєму серці. Коли б вона була просто прекрасна, а не така найвища довершеність, вона б мала право належати одному, її міг би він віднести в пустелю, сховати від світу. Але краса повна мусить бути бачена всіма. Хіба розкішний храм будує архітектор у тісному завулкові? Ні, він ставить його на відкритій площі, щоб людина з усіх боків могла оглянути його й подивуватися з нього. Хіба для того засвічений світильник, сказав Божественний Учитель, щоб ховати його й ставити під стіл? Ні, світильник засвічений для того, щоб стояти на столі, щоб усім було видно, щоб усі рухалися при його світлі. Ні, я повинен її бачити неодмінно». Так міркував князь, і потім довго передумував і перебирав усі засоби, як досягнути цього, — нарешті, як здавалося, зупинився на одному й попростував тут же, нітрохи не гаючись, в одну з тих віддалених вулиць, яких багато в Римі, де нема навіть кардинальського палацу з виставленими розмальованими гербами на дерев’яних овальних щитах, де видно номер над кожним вікном і дверима тісного домика, де йде горбом вигнута мостова, куди з іноземців заглядає тільки хіба пройдисвіт німецький художник з похідним стільцем і фарбами, та козел, що відстав від череди, яка пройшла, й зупинився подивитися з зачудованням, що за вулиця, ним ніколи не бачена. Тут лунають дзвінкі голоси римлянок: з усіх боків, із усіх вікон чути розмови й переговори. Тут всі відверті, і прохожий може досконально знати всі хатні таємниці; навіть мати з дочкою розмовляють не інакше між собою, як висунувши обидві свої голови на вулицю; тут чоловіків не видно зовсім. Ледве тільки блисне ранок, уже відчиняє вікно й висовується сьора Сусанна, потім з іншого вікна показується сьора Нанна. Потім вилізає сьора Лучія, розчісуючи гребенем косу; нарешті, сьора Чечілія висовує руку з вікна, щоб дістати на протягнутій вірьовці білизну, яка тут же й карається за те, що довго не давала дістати себе, карається жужманням, киданням на підлогу й словами: «Che bestia!»[205]. Тут усе жваве, все кипить: летить із вікна черевик з ноги в пустуна сина або в козла, який підійшов до корзцнки, де поставлено річну дитину, почав її нюхати і, нахиливши голову, готувався пояснити їй, що таке означають роги. Тут нічого не було невідомого, все відоме. Синьори все знали, чисто все: яку сьора Джюдіта купила хустку, в кого буде риба на обід, хто коханець у Барбаруччі, який капуцин краще сповідає. Зрідка тільки вставляє своє слово чоловік, стоячи звичайно на вулиці, спершись біля стіни, з коротенькою люлькою в зубах, і вважаючи за необхідне, почувши про капуцина, додати коротку фразу: «Всі шахраї», — після чого продовжував знову пускати під ніс собі дим. Сюди не заїжджала ніяка карета, крім хіба тільки одної двоколісної трясучки, запряженої мулом, що привіз хлібникові муку, та сонного осла, який ледве дотарганив перекидну корзину з броколями, незважаючи на спонукання хлопчаків, що попадали камінням у його нелоскотливі боки, Тут немає ніяких магазинів, крім крамнички, де продавався хліб і вірьовки із скляними бугелями, та темного вузенького кафе, що містилося в самому кутку вулиці, звідки видно було ботегу, який безперестанно виходив, розносячи синьорам кофе або шоколад на козячому молоці, у бляшаних маленьких кофейниках, відомий під ім’ям Аврори. Будинки тут належали двом, трьом, а іноді й чотирьом власникам, з яких один має тільки пожиттєве право, другий володіє одним поверхом і має право користуватися з нього прибутком тільки два роки, після чого, внаслідок заповіту, поверх повинен був перейти від нього до padre Vicenzo на 10 років, у якого, проте, хоче відтягати його якийсь родич колишньої фамілії, що живе в Фраскаті і вже завчасно затіяв процес. Були й такі власники, які володіли одним вікном в одному будинку, та іншими двома в другому будинку, та пополам з братом користувалися прибутком з вікна, за яке, зрештою, зовсім не платив несправний пожилець, — словом, предмет нескінченних позовів та утримання адвокатів і куріалів[206], що наповнювали Рим. Дами, про яких тільки-но було згадано, як першокласні, вшановані повними іменами, так і другорядні, що називалися зменшеними іменами, всі Тетти, Тутти, Нанни, — здебільшого нічим не займалися; вони були дружини: адвоката, дрібного урядовця, дрібного торговця, носильника, факіна[207], а найчастіше незайнятого громадянина, який умів тільки красиво драпіруватися у не дуже надійний плащ.

Багато хто з синьор служили моделями для художників. Тут були всіх родів моделі. Коли були гроші, вони проводили весело час в остерії з чоловіками і цілою компанією, не було грошей — не нудьгували і дивилися у вікно. Тепер вулиця була тихіша, ніж звичайно, тому що деякі вирядилися в народний натовп на Корсо. Князь підійшов до старих дверей одного будиночка, які всі були виверчені дірами, так що сам господар довго тицяв у них ключем, поки попадав у справжню. Вже готовий він був узятися за кільце, як раптом почув слова:

— Сьєр принчипе[208] хоче бачити Пеппе?

Він підняв голову догори: з третього поверху дивилася, висунувшись, сьора Тутта.

— Яка крикуха! — сказала з протилежного вікна сьора Сусанна: — Принчипе, може, зовсім прийшов не для того, щоб бачити Пеппе.

— Звичайно, з тим, щоб бачити Пеппе, чи не правда, князю? З тим, щоб бачити Пеппе, чи не так, князю? Щоб побачити Пеппе?

— Який Пеппе, який Пеппе! — продовжувала з жестом обома руками сьора Сусанна: — Князь став би думати тепер про Пеппе! Тепер час карнавалу, князь поїде разом зі своєю