Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

ДЕНЬ 10  

20 Липня 

Так і пів пачки пролетіло до ранку. Вже під ранок до мене прийшла Аліна з червоними від сліз очима й сіла поруч. 

– Як ти? – запитала вона. 

– Так само як і ти. Погано. Гурген не справжній вбивця. Моя впевненість була занадто великою, і через це на одну світлу людину стало менше... Треба шукати далі.  

– Не говори так...  

– Але це правда. Факт. З цим не можна поспорити. 

– Дай одну мені...  – невпевнено промовила вона кивнувши на пачку сигарет. 

Я похитав головою. 

– Не хочу щоб ти курила, – відказав тихо я затягнувшись. 

– Скоро кінець зміни, – сказала Аліна поклавши голову мені на плече. – Ти не забув?   

– Я навіть більше тобі скажу, я й не знав.  

– Залишилося два дні. Цей і наступний. Післязавтра ми всі роз’їдемось і ніколи більше не побачимось, а цей табір буде для нас спочатку лише літньою казкою, а з часом сном, який не зможеш більше пригадати...  Що думаєш робити коли зміна закінчиться? 

– Не знаю. Я нічого не знаю. Можливо під кінець зміни я повернуся у свій час та почну заново жити. Важко буде звикнути до свого минулого життя. Табір перекрутив в мені все з ніг на голову. Або залишуся тут і буду бомжувати та стояти в кілометрових чергах з ранку до вечору за палкою ковбаси. Другий варіант мені видається більш реалістичним. 

Аліна зітхнула. 

– А якщо серйозно? 

– Я серйозно. А так, планів в мене немає більше ніяких, – я загасив сигарету й жбурнув недопалок на дорогу. – Але я знаю що хочу зробити поки я ще тут. Я хочу знайти справжнього вбивцю і хочу провести залишок час поряд з тобою. 

– Я також, сонце, я також. 

 Ми обійнялись і разом пішли снідати. Їжа геть не лізла. Вона ставала грудкою в горлі кожного разу коли я запихав їжу в рот. Вона мені видавалася сірою, не смачною. Та й день видавався таким же сірим і тусклим. Навіть сонце було не привітним. Воно ховалося десь далеко за хмарами не показуючи всієї своєї краси. 

Попоївши ми як завжди стояли на вулиці разом. Я вирішив що пора щось їм показати. 

– У нас є годинка вільного часу? – запитав я у сестри. 

Вона була сумна і ніяка. Слабка і не виспана. Скуйовджене волосся, пом’ята сорочка. Її чарівна посмішка вже не з’являється. Лише маленький носик на її обличчі вдихав та видихав повітря, з якоюсь тяжкістю. 

– Так, Міша. Часу тепер повно...  

– У вашому будиночку місця для всіх хватає. Підіть туди, я скоро до вас прийду. 

– Я тебе самого не пущу, – вхватилася вона мені в руку. – Будь ласка, не йди нікуди сам! 

– Все буде добре! Я не на довго. Мені потрібно до себе забігти, взяти одну річ і я прийду до вас. 

Аліна поклала руку на плече вожатої і та мене відпустила. 

Я прийшов по свій телефон. Я думаю цього буде достатньо, щоб довести їм те, що я прибулець із майбутнього. Прибулець із майбутнього...  Мабуть це смішно звучить. Не знаю. Телефон лежав там, де я його й лишав. На диво, він був досі заряджений на 27 відсотків. Я навіть не знав, що він так довго може бути робочим. 

Зайшовши до вожатої всі, окрім Лєри вже були на місці. Я з Вадимом переставили на центр стіл. Від мене линув запах горілого табаку та лимону. По погляду Олени, було видно, що вона зрозуміла що я курив. Але їй було якось байдуже. Можливо я не правий, але мені так здається.  

– І чому ми тут зібралися? – запитала Віка. 

Я жбурнув свій телефон на стіл. 

Всі з зачудуванням дивилися то на мене, то на нього. 

– Що це? – запитала Аліна взявши його в руки. 

– Мій телефон. 

– Як це, може бути телефоном? Це геть не схоже на нього! – сказала Олена. 

– І справді, як? Я що, телефонів ніколи не бачив? – додав Богдан. 

Вадим з Андрієм стояли мовчки й дивилися на мене. 

– Олена Володимирівна, – почав я, – пам’ятаєте той день, коли ви і Льоша знайшли мене посеред лісу? 

– Пам’ятаю, – кивнула вона. 

– Я гуляв тоді з друзями. Ми приїхали сюди випити й відпочити на свіжому повітрі. А ще, послухати страшні історії про цей табір. Про табір «Конвалія».  

– Так, а що тут страшного? – знову питала Олена. – Табір, як табір. 

– В моєму часі, а я з майбутнього, деяким нагадую, цей табір вже давно закинутий. Тут нема ні піонерів, ні вожатих. Нічого. Лише старі будівлі минулого сторіччя. Всі хто тут знаходяться – це бомжі і наркомани.  

– А як ним користуватися? – питала Аліна. 

Я підійшов, включив телефон і він зчитавши моє обличчя розблокувався. 

– Ось так він розблоковується, – сказав я, – ось тут камера, диви яка гарна, там, далі галерея і соціальні мережі.