Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

насилу цупилася від хати до хати через глибокі замети, шукаючи їх. Сусіди дітей не бачили й нічого не знали, де вони ділися. Ніхто не міг помогти бідній матері. Або ще була собі вдова, що вже довгий час животіла тільки з того, що нажебрає. Вона також десь поділася разом з дочкою, і ніхто їх більше не бачив. Незабаром після того пройшла чутка, що щезли дві інші молодиці й дівчина.

У той час, як кількість загадкових зникнень більшала, стався арешт, що глибоко вразив нас. Посадили в тюрму жінку, звинувачену в убивстві своїх двох дітей.

Іншу молодицю знайшли мертвою з мотузяним зашморгом на шиї. Сусіди, що натрапили на цю трагедію, виявили також її причину. У печі знайшли м'ясо з трирічної донечки цієї жінки.

А одного ранку мій приятель Іван, що тоді жив у нас, вийшов з хати і не вернувся назад ні того дня, ні тієї ночі. Минали дні, а про нього не було ні слуху, ані вістки. Іван і я разом ходили до школи і вже здавна між собою приятелювали. Батько Іванів, Шост, так і не повернувся з сільської в'язниці, де я востаннє його бачив. Звідти його повезли до райцентру, а далі – на Сибір. А за кілька днів було також звинувачено й арештовано Іванову матір. Усе їхнє господарство й майно передали до колгоспу, їхні діти, п'ятнадцятирічний Іван та його гарненька сестра (їй було вже дев'ятнадцять років) залишилися безпритульними і зданими на ласку сусідів.

Як то часто буває в таких випадках, його сестра невдовзі вийшла заміж. Для неї це був єдиний спосіб знайти пристановище й безпеку собі та братові. Сусіди вважали, що вона вчинила мудро і захоплювались нею за її любов та увагу до меншого брата. Вони обоє пішли жити в хатину на пагорбі під лісом, і деякий час здавалося, що завдяки її вчинкові поталанило їм усім, наскільки це можливо було в ті часи.

Та, на жаль, те заміжжя не тривало довго. Усього через кілька місяців її заарештували як куркульську дочку й приліпили їй тавро «небезпечного елементу в соціялістичному суспільстві». Організатори колгоспу так боялися селянського опору, що намагалися винищувати не тільки затятих селян, а й їхніх жінок та дітей. А робили це тому, що й мала іскрина волелюбства, вцілівши, могла б спалахнути полум'ям повстання.

Отож дочка слідом своїх батьків пішла в небуття, а підліток Іван знов опинився покинутим сам на себе. Оскільки він не хотів лишатися з сестриним чоловіком, моя мати запросила його жити в нас. Отак він став членом нашої родини, і ми, прикро вражені зникненням хлопця, дуже тривожились його долею.

Тривога наша щораз більшала в міру того, як збігали дні й ніякої вістки про Івана не було. Зрештою ми з Миколою вирішили податись на розшуки його.

Хоч Іван чогось і не вподобав сестриного чоловіка Антона й навіть його хату, з декількох причин він міг би й повернутись туди. До колективізації Антона знали в селі як працьовитого й порядного молодого господаря. Він був добродушний та веселий, дуже зичливо ставився до дітей, і вони від повідали йому любов'ю. Ми добре знали його ще змалечку, а зимової пори часто спускалися на лижвах з пагорба, де стояла Антонова хата. Він підохочував нас тим, що утримував схил у доброму стані, щоб їздити лижвами і навіть зробив зручну доріжку для лижов. Коли в кого ламалася лижва, він умів її полагодити, а як ми наїздимося, пускав нас гріти перемерзлі руки й ноги у нього біля грубки. І хоч на тому пагорбі бувало повно дитячого гамору, Антін не мав нічого проти того. Навпаки, наші забави на снігу справляли йому очевидну приємність.

Але тепер, коли все дужче допікав голод, дивні чутки почали ширитись і про Антонову хату на пагорбі. Хтось чув жіночий вереск у тій хаті. А тоді другий, ще жахливіший поголос розійшовся навкруги: ніби дим з його комина доносив запах смаженого людського м'ясива. Роздумуючи тепер над тими чутками, ми почали добачати можливий зв'язок між ними та Івановим зникненням.

Чи могла в цих чутках бути дещиця правди? І навіть якщо так, то чи він міг заподіяти щось таке неймовірне братові власної дружини? Ми мусили з'ясувати цю справу раз і назавжди. Снуючи такі страшні думки, ми повільно дибуляли в напрямку до пагорба. Микола, значно менший від мене, був аж блідий зі страху. Він пробував умовити мене, щоб ми вернулися додому, але моя приязнь до Івана й стурбованість його долею були сильніші від моїх побоювань. Я мусив таки дізнатись, чи Іван ще живий і чи потребує він допомоги.

Отож я вперто простував уперед, у той час як Микола не дуже охоче ступав за мною. Ми підходили все ближче по незайманій сніговій пелені. Опинившись уже біля хати, ми пригадали мамині перестороги, що треба вжити певних запобіжних заходів. Вона порадила нам, щоб Микола залишився надворі, а я щоб заволав на допомогу, якби всередині хтось напав на мене. Це відверне увагу напасника, а Миколі дасть знак кинутись мені на поміч, скільки там буде в нього сили.

Згідно з цим пляном, Микола з дубцем у руці зайняв місце під вікном. Я ввійшов у сіни, залишивши двері за собою прочиненими. Тут мене зустрів Антін. Не відповідаючи на моє привітання, він показав мені на двері до передньої кімнати. Коли я ступив туди, звідусіль мені впали у вічі ознаки страшної вбогости: стіни голі, ніде жодних меблів і ще дика холоднеча. Пильніше глянувши на Антона, я побачив, що він втупив у мене зір, немов оцінював мої сили.

Це була дуже неприємна хвилина. Його налиті кров'ю очі сльозилися, а пальці нервово ворушились на довгих руках, які здавались наче лише причепленими до тіла.

Він явно не пізнав мене. Я пробував нагадати йому, хто я, назвавши своє ім'я та імена своєї матері й брата, але надаремно. Антін тільки вдивлявся в мене невидюще й мовчки набряклими кров'ю очима.

Цей чоловік збожеволів, подумав я. І тоді з жахом усвідомив, що він же вдвічі більший за мене! І ще я уявив собі, що ці все ще дужі й сильні ручиська зроблять зі мною, як допадуться.

Поволі й обережно я почав задкувати до дверей. Але мої порухи, мабуть, вивели його з отупіння і нагадали щось, бо він нараз вибовкнув:

– То ти прийшов питати в мене, де Іван?

Мені полегшало, коли я почув його голос, який,