Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

— До консула франків, — сказав подорожній.

— Авжеж! Ти хочеш дізнатися, чи не знає твій мул латини, — сказав другий старий, викликавши новий вибух сміху, до якого від щирого серця приєднався чоловік з мулом.

Пролунало ще декілька варіацій на цю тему, потім знов запанував спокій. Вартові витерли сльози зі зморшок навколо очей. Їм сподобався цей добрий чужинець, який трохи розважив їх, і вони начебто не гнівалися на нього.

— Як тебе звати, брате? — спитав один зі стражників.

— Мюрадом, друже.

— От і добре. Ми не будемо тягти твого мула. Я знаю цих тварин. Це нічого не дасть. Ми зробимо краще. Ми дамо тобі пораду, добру пораду, чуєш мене?

— Чую, чую, — сказав ледь розчарований Мюрад.

— Якщо підеш тут, то тобі доведеться перетинати все місто. Там є чимало арок над вулицями, твій мул, який не знає грамоти, прийматиме їх за ворота… Отже, краще тобі зрізати півдороги. Трохи нижче схилу росте опунція — бачиш її?

— Бачу.

— За нею одразу ж повертай направо, та прямуй шляхом, що йде навколо міста. Ти побачиш інші ворота. Рахуй їх. Підходь до сьомих. Ті ворота не такі, як ці: там просто велика решітка, котра твого мула не злякає. Увійдеш, та за сотню метрів ліворуч побачиш квартал франків.

Мюрад щиро подякував, попрощався зі старими, та виконав усе, що вони йому порадили, цього разу в повній злагоді з мулом.

Натовп під воротами Кота повільно розійшовся. Годиною пізніше, коли вартові ще не припиняли сміятися, вони побачили, як їде риссю лава франків у такому вигляді, в якому їх бачили лише зрідка. Ці пани були в кольорових камзолах та перуках, прикрашені коні везли чорний лаковий кабріолет. Вони з’їхали зі схилу та хутко поскакали за місто.

* * *

Садівник консульства заходив у дім лише за надзвичайних обставин. То був дуже набожний старий каїрський копт. Улітку з початку вечора та допізна можна було чути, як він мовчки пересувався алеями з латунною лійкою в руках, не утворюючи жодного шуму окрім тихого дзюркотіння води, яка дощем спадала на пов’яле листя. Але того дня він не мав вибору. Консульство було пусте: кучер месьє де Майє, денні та нічні стражники, обоє слуг поїхали з делегацією, яка мала зустрічати амбасаду. Вдома залишився лише він, старий садівник Габріель, і, оскільки йому не зустрілося нікого, до кого б він міг звернутися, то довелося проминути одні за одними всі двері, і так, вагаючись усе більше, дістатися до кабінету самого консула.

Месьє де Майє повісив свої перуку та шовковий жакет на дерев’яну вішалку. Він ходив по кімнаті в сорочці з мереживом та шовкових штанях, з носовою хустинкою в руці для витирання поту. Месьє Масе, сидячи без сил на стільці, очікував наказів. Саме він першим помітив, як нерішуче увійшов садівник.

— А цей чого хоче? — спитав консул, коли теж побачив його.

Месьє Масе розпитав старого арабською, бо іншої мови той не знав.

— Він каже, що вас питає якась людина, Ваша Ясновельможносте.

— Якась людина! — повторив консул з глузливою усмішкою. — Оце так дивно! А чому ж не якийсь гарбуз, або якийсь кажан? Скажіть цьому простаку, що він займається у нас квітниками, і тільки ними. І щоб я його тут не бачив. Якщо ж мене питає якась людина, то нехай він скаже їй, що я не маю часу.

Вислухавши переклад відповіді, старий прийняв обурений вигляд.

— Він каже, що перекаже їм. Але він сумнівається, що вони відійдуть від ваших вікон.

— Їм, — повторив консул. — То скільки їх?

— Чотири, — сказав старий, — з віслюками та в’ючними мулами.

— На що ж вони схожі? На караван? — спитав месьє де Майє.

— Так, якщо вам завгодно, — відповів садівник. — Це караван, але не схожий ні на що з того, що мені довелося бачити раніше.

— Чому стража колонії пропустила їх?

— Звісно, тому, що та людина сказала їм те саме, що й мені.

— Що саме?

— Усього лишень, — сказав старий із шанобливою гримасою, яка позначала його реванш над консулом, — що він є послом Негуса Абіссінії.

Месьє Масе збліднув та переклав ці слова.

— О Господи! — скрикнув месьє де Майє.

Дипломати з хвилину не могли промовити слова, потім з усією можливою обережністю наблизилися до вікна. Один за одним визирнули вони назовні та хутко відбігли назад.

— Хіба ж то можливо! — сказали вони в один голос.

Вони подивилися знов. Унизу, під платанами головної вулиці, зупинився жалюгідний кортеж: три віслюки з дуже облисілою місцями шкірою та з голими загривками, куди їх клювали малі пташки; два мули, яких не схотів би останній каїрський торговець водою. Ці бідолашні тварини були навантажені громіздкими пакунками, котрі були прив’язані просто до їх спин мотузками з сизалю, обгорнутими ганчірками в місцях, де найсильніше терло. Поруч стояли й чекали троє очманілих чорношкірих, одягнених у бавовняні туніки, які придбали колір пустелі. На землі, обпершись об стовбур дерева, сидів Мюрад в одному черевику та, немов божевільний, чухав підошву роззутої ноги.

— Масе, — сказав нарешті консул, який був народжений для того, щоб віддавати накази, і тому не міг піддаватися дивуванню, — ідіть, висловіть йому вітання з боку консульства. Поясніть ситуацію та відведіть його до Венеціанського міста, де на нього чекає дім.

Секретар пішов з кімнати услід за садівником, який встиг уже зникнути. Месьє де Майє залишився на самоті, кинув погляд на Короля і раптом відчув величезну повагу до його генія, а також до генія міністра Поншартрена, про останній лист якого він згадував тепер зі сльозами подяки.

Месьє Масе тим часом підійшов до Мюрада, який продовжував чухати ногу, та закашляв, щоб привернути до себе увагу.

— А! Ось і люди, — сказав вірменин, взуваючи черевик та підводячись на ноги.

Він простягнув месьє Масе ту саму долоню, що за мить до цього була між пальцями його ноги.

— Я Мюрад, посол Ефіопії.

— Мої вітання, Ваша Ясновельможносте, — відповів месьє Масе — з капелюхом проти серця, злегка відсунувши назад напружену ногу, схиливши голову. — Месьє консул просив мене прийняти Вашу Ясновельможність, і привітати вас. Месьє консул також приносить Вашій Ясновельможності свої вибачення. Офіційна делегація виїхала назустріч вашому почту, та, виявляється, не зустрілася з вами…

— Це через цю холеру-мула, — сказав Мюрад, та пхнув тварину ногою, що та стерпіла, не змигнувши оком. — Він нічого знати не хотів. Довелося зробити гак, і пройти під решіткою. Та ось, нарешті, ми тут. Шлях