Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

– Як, уже? – поцікавилася я з удаваною невимушеністю.

– Так. Треба сказати, що я не чекав від тебе такої книжки, але ти зуміла мене здивувати.

– Маєте на увазі, що вона погана?

– Читати її від першого й до останнього рядка – то справжня насолода.

Моє серце затріпотіло.

– То добра чи погана?

– Чудова.

81

Я запишалася собою. Усього за кілька секунд до мене повернулася впевненість у собі, я заторохкотіла, з дитячим ентузіазмом розповідаючи про свій твір, хихотіла без упину, розпитувала співбесідника про найменші деталі – так мені кортіло почути від нього похвалу. Згодом я зрозуміла, що він вважав мій рукопис свого роду автобіографічним, такий собі опис мого життя в одному з найбідніших та сповнених насильства кварталів Неаполя. Він зізнався, що побоювався, аби повернення до рідного міста не вплинуло негативно на мою творчість, але тепер із радістю визнав, що воно пішло мені на користь. Я не сказала, що написала той твір багато років тому, коли ще жила у Флоренції. За його словами, книжка вийшла досить жорстокою, швидше чоловічою, але разом із тим у ній багато тонких почуттів. Коротко кажучи, то був великий крок уперед. Потім перейшов до організаційних моментів. Він хотів перенести вихід роману на весну 1983-го, щоб особисто зайнятися ретельним редагуванням та як слід підготувати рекламну кампанію. І закінчив такими словами, виголошеними досить саркастично:

– Я говорив про цей рукопис із твоєю колишньою свекрухою. Вона сказала, що колись читала першу версію, і та їй не сподобалася. Але тут одне з двох: або на старості у неї погіршився смак, або ваші особисті стосунки завадили їй лишитися об’єктивною.

Я швиденько підхопила, що раніше давала читати Аделе чорновий варіант. На що він відповів:

– Виходить, свіже повітря Неаполя допомогло твоєму таланту розкритися вповні.

Коли він поклав слухавку, я відчула, як у мене гора впала з плечей. Мій настрій змінився, я стала по-особливому лагідною з доньками. Видавництво виплатило мені решту гонорару, і моє фінансове становище значно покращилося. Я несподівано почала дивитися на рідне місто й наш район іншими очима: не тільки як на важливу частину мого життя, від якої мені нізащо не можна відмовлятися, а і як на запоруку успішного професійного зростання. То був надзвичайно різкий стрибок: від жалюгідної невпевненості у собі до радісного усвідомлення власних талантів. Те, що раніше здавалося краєм прірви, перетворилося не тільки на письменницький успіх, а й ставало вирішальним вибором мого подальшого культурного і політичного шляху. Саме це мені сказав головний редактор: «Для тебе повернення до початків стало величезним кроком уперед». Звичайно, я не сказала, що написала роман у Флоренції і що повернення до Неаполя аж ніяк не вплинуло на написане. Але його сюжет, описувані події й герої, без сумніву, вийшли з нашого району, поштовх для нього слід було шукати там. В Аделе не вистачило чуття, щоб це зрозуміти, а тому вона зазнала поразки. Уся родина Айрот зазнала поразки. Зазнав поразки Ніно, який, якщо узагальнити, вважав мене лише однією з довгого переліку жінок, яка нічим не відрізнялася від решти. Але поразки зазнала й Ліла – саме це мало для мене найважливіше значення. Їй мій рукопис не сподобався, вона його суворо розкритикувала, навіть вдалася до нехарактерного їй плачу, коли завдала мені болю своїм негативним відгуком. Але я на неї не ображалася, навіть тішилася тим, що вона помилилася. Я сама з дитинства надавала їй занадто великого значення у мистецтві письма і от нарешті звільнилася з-під гніту. Нарешті мені стало ясно, що я – це я, а вона – то вона. Її авторитету я більше не потребувала, мала власний. Я почувалася сильною, уже не жертвою свого походження й місця народження, а здатною ними управляти, надавати потрібної форми, щоб використати на власну користь, – для самої себе, для Ліли, для будь-кого. Те, що раніше тягнуло мене донизу, тепер виявилося тим матеріалом, який давав мені змогу йти вгору. Тож якогось липневого ранку 1982 року я зателефонувала Лілі й сказала:

– Гаразд, я орендую квартиру, що над вами, переїжджаю до району.

82

Переїхала я посеред літа, усіма організаційними питаннями займався Антоніо. Покликав кількох здорових міцних чоловіків, які вивезли всі мої речі з квартири на Тассо й акуратно порозкладали все у квартирі в районі. У новому житлі було темно, навіть після біління стін там не посвітлішало. Але мене, на відміну від перших вражень після повернення до Неаполя, це не дуже обходило. Ба більше, насичене пилом світло, яке завжди так важко пробивалося всередину до старих багатоквартирних будівель району, пробуджувало в мені теплі спогади дитинства. А от Деде з Ельзою ще довго протестували. Вони росли то у Флоренції, то в Генуї, то в комфортній квартирі на Тассо, а тому відразу зненавиділи підлогу, вкриту старою, побитою плиткою, малесеньку й темну ванну, гуркіт машин, що лунав з траси. Заспокоїла їх лише наявність низки переваг: можна щодня бачитися з тітонькою Ліною, уранці прокидатися пізніше, адже школи зовсім поряд, гуляти самим на вулиці та у дворі скільки завгодно.

У мене відразу виникло бажання відновити старі зв’язки. Я перевела Ельзу до початкової школи, куди колись ходила сама, а Деде – до моєї колишньої середньої школи. Почала спілкуватися з усіма – старими й молодими, – хто мене ще пам’ятав. Відсвяткувала свій переїзд із Кармен та її родиною, запросила Альфонсо, Аду, Пінуччу. Звичайно, деякі сумніви в мене лишалися, а П’єтро, незадоволений моїм рішенням, ще більше підкинув хмизу у вогонь. Заявив мені телефоном:

– Відштовхуючись від яких критеріїв ти вирішила ростити наших дітей у тому місці, звідки втекла?

– Я не буду ростити їх тут.

– Але саме там ти орендувала житло й записала їх до школи, навіть не подумавши, що вони заслуговують іншого.

– Мені треба завершити роботу над книжкою, а тут – найкраще місце, де я можу це зробити.

– Вони могли пожити зі мною.

– Ти Імму теж до себе забрав би? Вони всі три – мої доньки, і я не хочу їх розлучати.

П’єтро заспокоївся. Він був радий, що я покинула Ніно, і скоро пробачив мені той переїзд. «Продовжуй працювати, – сказав, – я тобі довіряю, ти знаєш, що робиш». Я щиро сподівалася, що він не помиляється. Дивилася на вантажівки, що з гучним ревом мчали трасою, піднімаючи купу пилюки. Прогулювалася парком, де скрізь валялися використані шприци. Заходила до занедбаної порожньої церкви. Засмучено поглядала на тепер завжди зачинений приходський кінозал, на порослий високим бур’яном спортивний майданчик. Дослухалася до криків чоловіків, жінок, дітей у домівках, особливо вечорами. Мене лякали сімейні сварки, ворожі стосунки між сусідами, та