Читати книгу - "Зламані янголи"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ага, — я навалився на перила й поглянув на вбите місто по той бік палуби. Знову наповнив келих і підняв його до неба. — Тому за них. Вип’ємо всю пляшку, хай йому грець.
Далі ми майже не говорили. Що менше рідини лишалося в пляшці та що більше згущувалася ніч довкола траулера, то більш незрозумілою й повільнішою ставала наша розмова. Світ звузився до палуби, масивного містка та затягнутої хмарами жалюгідної купки зірок. Ми відійшли від перил і сіли на палубі, спершись на надбудову у зручних місцях.
Депре раптом спитав мене:
— Ковачу, ти в резервуарі виріс?
Я підвів голову й зосередився на ньому. Це було поширеним хибним уявленням про посланців, і лайливе «резервуарник» було однаково популярним на півдюжині планет, на які мене доправляли голкокидком. І все ж чути таке від спепризначенця…
— Ні, звісно, ні. А ти?
— Ну, блін, звісно, що ні. Але посланці…
— Так, посланці. Там людину штовхають до стіни, розбирають її психіку в віртуалі, а тоді творять заново з купою набутих установок, які, мабуть, будуть їй осоружні, коли вона мислитиме тверезо. Але здебільшого ми таки реальні люди. Реальне дорослішання забезпечує майже необхідну базову гнучкість.
— Та ні, — Депре помахав пальцем. — Можна було би згенерувати конструкт, дати йому віртуально пожити у прискореному темпі, а тоді завантажити у клона. Такій істоті навіть не конче було би знати, що вона не здобула справжнього виховання. Звідки тобі знати? Ти й сам міг би бути таким.
Я позіхнув.
— Так, так. І ти теж, якщо вже на те пішло. І ми всі. З цим доводиться стикатися після кожного перечохлення, після кожного переміщення у форматі ЦЛВ, і знаєш, чому я певен, що зі мною такого не робили?
— Чому?
— Тому що таке всрате виховання, як у мене, запрограмувати нереально. Воно ще в дитинстві зробило з мене соціопата, схильного до спорадичного агресивного опору владі та емоційно непередбачуваного. Блін, Люку, який я після цього бойовий клон?
Він засміявся, а за мить — і я теж.
— Втім, це змушує замислитися, — сказав він, коли сміх затихнув.
— Що саме?
Він обвів рукою все довкола.
— Усе це. Цей пляж, такий спокійний. Ця тиша. Блін, може, це все — якийсь військовий конструкт. Може, нас тут тримають, поки ми мертві, поки невідомо, куди перелити нас далі.
Я знизав плечима.
— Насолоджуйся, поки є можливість.
— Іти був би щасливий у таких умовах? У конструкті?
— Люку, після побаченого за останні два роки я був би щасливий у зоні очікування для душ проклятих.
— Дуже романтично. Але я маю на увазі військову віртуальність.
— У нас не збігається термінологія.
— Ти вважаєш себе проклятим?
Я вихилив ще заубервілльського віскі і скривився: воно запекло.
— Люку, я пожартував. Я приколююся.
— А. Мене про таке треба попереджати, — раптом він нахилився вперед. — Ковачу, коли ти вперше когось убив?
— Якщо це не особисте запитання.
— Можливо, ми загинемо на цьому пляжі. Загинемо по-справжньому.
— Якщо це конструкт, то ні.
— А якщо ми, як ти кажеш, прокляті?
— Я не вважаю це підставою для того, щоб виливати тобі душу.
Депре скривився.
— Тоді поговоримо про щось інше. Ти трахаєшся з археологісткою?
— Шістнадцять.
— Що?
— Шістнадцять. Мені було шістнадцять. За стандартним земним часом це ближче до вісімнадцяти. Світ Гарлана обертається повільніше.
— Все одно дуже рано.
Я замислився.
— Не, якраз вчасно. Я ганяв у бандах з чотирнадцяти років. На той час я вже пару разів близько до цього підходив.
— Це було групове вбивство?
— Це була фігня. Ми спробували грабонути торгівця тетраметом, а він виявився крутішим, ніж ми думали. Інші втекли, а я застряг, — я подивився на свої руки. — А тоді я виявився крутішим, ніж він думав.
— Ти забрав його пам’ять?
— Ні. Просто вшився звідти. Як я чув, він, здобувши новий чохол, пішов мене шукати, але я на той час уже пішов у солдати. Йому забракло зв’язків на те, щоб піти проти війська.
— А у війську тебе навчили вбивати по-справжньому.
— Не сумніваюся, що я так чи інакше дійшов би до цього. А що в тебе? Твій шлях до цього діла був такий само всратий?
— О ні. Це у мене в крові. Мій рід на Латімері здавна пов’язаний з військом. Моя мати була полковником латімерської МП-піхоти. Її батько був комодором на флоті. У мене є брат і сестра, і вони обоє у війську, — він усміхнувся в пітьмі, зблиснувши новими клонівськими зубами. — Ми, можна сказати, народилися для цього.
— То як сприймається спецслужба на тлі військової слави твоїх славних рідних? Вони засмучені, що ти не став командиром? Якщо це не особисте запитання.
Депре знизав плечима.
— Вояк є вояк. Як саме вбивати, майже не має значення. Принаймні так вважає моя мати.
— А твій перший раз?
— На Латімері, — він знову всміхнувся, згадуючи минуле. — Я, гадаю, був ненабагато старший за тебе. Під час Суфрієрського постання я служив у складі розвідувального загону на болотах. Зайшов за дерево — і бац! — він ляснув кулаком об зігнуту долоню. — Він тут як уродився. Я й незчувся, як застрелив його. Постріл відкинув його на десять метрів і розірвав надвоє. Я це побачив і не одразу зрозумів, що сталося. Не зрозумів, що застрелив цю людину.
— Ти забрав у нього пам’ять?
— О, так. Нас же цього вчили. Забирати всіх убитих на допит, не лишати доказів.
— Певно, було весело.
Депре заперечно хитнув головою.
— Мені було зле, — зізнався він. — Дуже зле. Товариші в загоні кепкували наді мною, але сержант допоміг мені її вирізати. А ще він відмив мене і попросив не надто цим перейматися. Згодом були інші, і я, ну, я до цього звикнув.
— І набив руку.
Він зазирнув мені в очі, підтвердивши поглядом, що цей досвід знайомий і йому.
— Після Суфрієрської кампанії мене нагородили. Рекомендували для таємної служби.
— Стикався коли-небудь з Братством Карфура?
— Карфура? — він насупився. — Вони брали участь у замісах далі на південь. Біссу і мис — знаєш, де це?
Я заперечно хитнув головою.
— Біссу завжди був їхньою територією, але з ким вони б’ються, було таємницею. Деякі карфурівські гуґани воювали разом з повстанцями на мисі — я точно знаю, сам убив одного чи двох, — але деякі працювали й на нас. Вони постачали відомості, препарати, часом надавали релігійні послуги. Серед простих солдатів було дуже багато щирих
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зламані янголи», після закриття браузера.