Читати книгу - "Останній спадок"

Хрещення Русі Володимиром Великим запустило процес трансформації основної слов’янської віри в християнство шляхом синкретизму[84]. Науковці здебільшого пов’язують поширення християнства на Русі саме з накладанням християнського віровчення на комплекс язичницьких. Так, частина нових уявлень оязичнювалась, а частина язичницьких — втрачала своє первинне значення: старовірські добрі духи-покровителі перетворилися на янголів-хранителів, численні дрібні боги почали виконувати функції святих тощо.

Паралельно з такими трансформаціями поступово набирав обертів процес двовір’я. Люди вірили й у нового християнського Бога, й у давніх богів своїх предків, що призводило до розмивання меж монотеїстичності — віри в одного Творця. До п’ятнадцятого-шістнадцятого століть двовір’я порівнювали з маловір’ям, марновірством чи хибною вірою, жорстоко переслідували та карали. Щось схоже чинили й за радянської влади, коли двовір’я сприймали як протистояння християнства та язичництва. Через офіційне невизнання жодного з таких поглядів люди мусили діяти в глибокому підпіллі. Більшість двовірів не поділяла бачення радянською владою їхнього вірування й вважала його поєднанням релігійних феноменів в одній системі. Язичництво поставало початковим етапом еволюції релігійної свідомості з її підпорядкованістю стихійному началу, а християнство розкривало прагнення людини до звільнення від залежності від природного світу й акцентувало на духовному розвитку.

Так відповідав мені батько на мої дитячі розпитування про моління хресту. Він був твердим чоловіком, упевненим у власних принципах і світосприйнятті, тож не намагався пересипати свої розповіді якимись спрощеними поняттями. Свою непохитну віру він передавав мені обережно, ненав’язливо. Батько не заперечував християнства як особливої віри, необхідної для існування людини, проте поняття істинності в її контексті для нього втрачало всілякий сенс. Кожен міг вірити в те, на що заслуговує, а для нього це було рідновір’я. Дитиною я вірив в існування давніх (для нашої сім’ї теперішніх!) — як їх називали інші — божеств. Та з роками, а особливо після смерті батьків в автокатастрофі, я переглянув імовірність існування в моїй свідомості хоч якогось божества. Здавалося, що якоїсь миті всі вони водночас покинули насиджені місця. І Даждьбог, і Ісус, і всі інші на кшталт Будди чи Магомета випарувалися, не залишивши й сліду. Я силкувався знайти бодай найменші крихти їхнього буття, порівнював релігії світу крізь призму схожості, але це лише трощило мою надію на повернення духовного піднесення. І оскільки всі потребують віри в щось, я почав вірити в науку.

Потому як хвиля захоплення віруваннями відступила, я взявся досліджувати не тільки процес становлення релігії в країні, а й ставлення до неї та її бачення суспільством. Я виявив, що майже всі українці та росіяни вважають православ’я істинним християнським віруванням. Одначе декотрі з науковців і викладачів університетів, з якими я спілкувався, заперечували поняття слов’янського православ’я як такого. За їхніми словами, ідеться про не більш як породження двовір’я, православно-язичницького синкретизму. Саме через укорінення в церковні традиції на рівні масової релігійності воно так відрізняється від католицизму, прикладом чого слугують досі збережені вірування в прикмети та повір’я, обряди шанування священиків, культи ікон, святих і їхніх мощей чи поширення церковної магії.

Саме тоді, під час вивчення напрацювань радянських науковців шістдесятих-вісімдесятих років, я глибше пізнав важливе значення неоязичницьких угруповань, чисельність яких спершу становила лише декілька ентузіастів, а потім почала неухильно зростати. Посилення репресій і національного гніту закономірно призвело до виникнення супротиву, зародження духу опору. Спочатку він мав духовний вимір, а згодом — і силовий. Люди відмовлялися сліпо поклонятися, на їхній погляд, штучно створеній релігійній хвилі, засновували організації на пошанування давніх богів, де плекали власні традиції й почувалися незалежними від думки довколишніх.

— Тоді слухай, — озвався Бойд, проте я відразу обірвав його:

— А може, не треба вступного екскурсу?

— Ні, треба, — шикнув Г’юз, змушуючи мене замовкнути. — Ти ж хотів зрозуміти, що відбувається, то слухай. Міркуєш, чому США? Усе просто. Масовим феноменом неоязичництво стало ще в дев’ятнадцятому столітті. На той час нації стикнулися з творенням національної ідеї, зокрема шляхом релігійного пошуку. Першими державами, що підпали під вплив цього явища, були Німеччина, Росія та США.

Я здивовано звів брови. Німеччина чи Росія з її міфологічними особливостями — це зрозуміло. Але Америка? США не мали давньої історії. Хіба що відновлені індіанські вірування на кшталт інків чи майя.

— Поділяю твій подив, — зауважив Бойд. — Німеччина, наприклад, дала світу нову систему ворожіння на рунах Ґвідо фон Ліста[85] або ж язичницькі висловлювання одного з найвідоміших філософів світу.

— Надлюдина Ніцше, як і язичник, повинна стояти «по той бік добра і зла», — процитував я.

— Так. — Американець усміхнувся, зиркнувши на напарника, на що той ніяк не зреагував. Здавалося, він вважав усе це занудним і знайшов би куди більше цікавих справ за просиджування в недобудованій халупі з якимось українцем під монотонне клацання щелепи. — У Сполучених Штатах також зародилася хвиля неоязичництва, проте, не досягнувши успіху, швидко звернула в бік класичного сектантства. Дехто з прихильників останнього вигадував собі нових богів, дехто трансформував тих, що були. Їхня непередбачуваність із часом виявилася небезпечною для держави й суспільства загалом. Це призвело до організації таких структур, як наша.

Він мав рацію. Знання структури божеств і порядку традицій дає змогу прогнозувати дії вірян, а тут доводилося діяти наосліп, що логічно призводило до поразки. Такими непередбачуваними були серійні маніяки, які вбивали в ім’я невідомих богів або влаштовували криваві ритуали в занедбаних будівлях чи на кладовищах. Місце їхніх злочинів щоразу змінювалося через непідпорядкованість жодним історичним канонам, як-от пошанування богів родючості у відповідно збудованих для цього приміщеннях, храмах, печерах або на природі.

— Друга хвиля пішла після шістдесятих. Прикладом є створена 1971 року Міжнародна язичницька федерація. Вона співпрацює з організаціями тридцяти п’яти держав світу. З Україною також. Федерація поширює інформацію про язичницькі релігії, сприяє дрібним і великим організаціям на шляху до становлення істинної віри. Таких скопищ, які називають себе міжнародними федераціями, угрупованнями чи установами, немало, і завдяки ним щороку ми маємо збільшення клятого обсягу роботи.

— А як же стаття 18 Загальної декларації прав людини ООН? — наче шпичкою, уколов я американця.

— «Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання…» і бла-бла-бла.

Ґреґор показово закотив очі та, зображуючи базікання, постукав великим пальцем по вказівному та середньому. Ґарланд Г’юз сидів мовчки. Його насуплені брови утворювали одну суцільну криву, з країв якої повільно скрапував піт.

— На все це начхати, коли на твоїх руках умирає одинадцятирічна дівчинка з розпанаханим животом і намальованою на лобі зіркою. Кров’ю.