Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

незвичайний аромат — вдихати щось подібне йому ще не доводилося ніколи; цей запах не те, щоб будив у ньому спрагу і голод, він радше перетворював спрагу і голод на зовсім нове почуття, що з тіла переходило в душу, сповнюючи її непідробною втіхою. Раз по раз Ренсом зупинявся, чіплявся за найближчий стовбур, щоб утримати рівновагу, і на повні груди вдихав повітря — так, наче саме дихання перетворилося на якийсь священний обряд. Ліс навколо весь час змінювався, і цього розмаїття вистачило б на добрий десяток земних краєвидів: він опинявся то на рівнині, де дерева стояли вертикально наче вежі, то у глибокій долині — аж дивно ставало, чому там не тече струмок, — то на косогорі, де ліс ніби біг вниз по схилу, то знову на вершині гори, звідки крізь похилені стовбури проглядало море. Якщо не враховувати далекого шуму хвиль, то довкола панувала повна тиша. Ренсом став ясніше усвідомлювати свою самотність, та це його нітрохи не тривожило, а тільки додавало всім неземним дивовижам, які бачив навкруги, присмаку якоїсь химерної несамовитості. Страху він не відчував, хіба трохи побоювався за свій здоровий глузд; часом йому здавалося, що тут, на Переландрі, криється щось незбагненне й абсолютно нестерпне для людського розуму.

Невдовзі Ренсом опинився між деревами, з яких звисали цілі грона великих жовтих плодів, подібних з виду на повітряні кульки. Він зірвав один плід і зацікавлено повертів у руках: шкурка була гладка і тверда, надірвати її навряд чи вдалося б. Раптом один палець зовсім випадково простромив шкурку і провалився глибоко у прохолодну м'якоть. Секунду повагавшись, Ренсом підніс плід собі до рота. Мав намір зробити тільки один маленький ковточок, для проби, але смак м’якоті вмить змусив його відкинути всі вагання. То був, звісно, смак, так само, як спрага і голод, що їх він відчував, були справжніми спрагою і голодом. А проте цей смак настільки відрізнявся від будь-якого іншого відомого йому смаку, що називати його просто «смаком» скидалося лишень на данину педантичності. Ренсомові відкрився цілком новий різновид насолоди — насолоди, не знаної людям, незбагненної і неймовірної. На Землі за один-єдиний ковток цього напою точилися б запеклі війни, а цілі держави зраджували б одна одну. Повернувшись додому, Ренсом так і не зумів до пуття описати нам його смак, пояснити, який він був — гострий чи солодкий, пряний чи масний, м’який чи різкий… «Не те, не те» — тільки й чули ми у відповідь на свої розпитування. Коли плід спорожнів, він випустив його з рук і потягнувся було по другий, та нараз збагнув, що не відчуває більше ні голоду, ні спраги. Йому просто хотілося — і тут немає нічого дивного — ще раз зазнати тієї насолоди: вона виявилася надзвичайно сильною, ледь не духовною. Розум — чи те, що ми зазвичай так називаємо, — нетерпляче очікував повторення цього чуда, адже саме це задоволення було по-дитячому невинне, а він уже стільки всього пережив і не знав, що його чекає далі. І все ж щось чинило опір «розуму». Важко було припустити, що опирається воля, бо ж якій волі вистачить снаги відвернутися від такої насолоди? Хай там як, а Ренсомові здавалося, що, взявши ще один плід, він усе зіпсує. Либонь, відчуття, якого йому довелося зазнати, відзначалася такою повнотою, що, намагаючись його повторити, можна було хіба звести нанівець перше враження — десь так само, як пробувати двічі прослухати одну й ту ж симфонію в один і той же день.

Так він стояв у задумі, розмірковуючи про те, скільки разів там, на Землі, прагнув зазнати насолоди знову і знову не на веління голоду чи спраги, а, властиво, всупереч їм, скоряючись розуму. Тим часом світло навколо почало змінюватися. Позаду стало темніше, та й попереду море і небо вже не виблискували поміж деревами так яскраво, як раніше. В земних умовах Ренсомові вистачило б і хвилини, щоб дістатися до узлісся, одначе тут, на острові, яким одна за одною пробігали хвилі, у нього пішло на це значно більше часу. Врешті-решт він опинився на березі, і перед ним розгорнулося достоту неймовірне видовище. Протягом цілого дня золоте небесне склепіння залишалося незмінним, і годі було визначити, де знаходиться сонце; тепер же сяяла лишень одна половина небосхилу. Самого світила не було видно, але на обрії понад водами океану здіймалася яскрава зелена арка, така сліпуча, що дивитися просто на неї Ренсом не міг, а понад нею ледь не на півнеба розкинулося щось схоже на променисте, різнобарвне віяло, яке нагадувало розкритий павичів хвіст. Озирнувшись назад, він побачив, що цілий острів ніби пойнявся блакитним полум’ям, а тінь від його самотньої постаті тягнеться через увесь ліс хтозна-куди, чи не до самого небокраю. Хвилі на морі зовсім вляглися, і понад водою піднімалися вгору клуби синьої і фіалкової пари, що своїми обрисами нагадували то якісь химерні, подібні на доломіти кристали, то величезних слонів; чуприну йому куйовдив легкий, приємний вітерець. День догоряв. Хвилі ставали дедалі нижчими, і кінець кінцем все навколо сповило врочисте безгоміння. Ренсом, підібгавши ноги, сидів на березі, почуваючись так, ніби він сам-один владарює над усією цією красою. Вперше йому спало на думку, що його, цілком можливо, відрядили до безлюдного світу, та тривога, породжена цим здогадом, тільки загострила відчуття блаженства від споглядання цієї фантастичної картини.

Ще одне явище, яке можна було передбачити шляхом логічних висновків, знову захопило Ренсома зненацька. Цілий день він ходив голий, смакував спілими плодами та лежав у м’якій траві, тож тепер мав би настати теплий літній вечір, острів мали б огорнути сірі, примарні сутінки. Та на заході ще не згасли величні, сливе апокаліптичні кольори, як схід уже занурився у непроглядну темряву, що невдовзі сягнула й західного обводу неба. Просто над головою ще якийсь час мерехтіли червоняві відсвіти, і Ренсом поквапом перебрався поближче до лісу. Вже тоді стало, як то кажуть, «темно, хоч в око стрель». Проте не встиг він влягтися долі між деревами, як настала справжня ніч — острів поглинув безпросвітний морок. Якби Ренсом не знав, де знаходиться, то подумав би, що його зачинили у вугільному погребі. Він підніс до очей руку, але так її і не побачив. Незмірна, непроникна чорнота, здавалося, аж тиснула на зіниці. На небі, яке раніше відливало золотим сяйвом, не було ні зірок, ні місяця. Втім, ніч виявилася такою ж теплою, як і день, і ніби крадькома повівала на нього незнаними досі ніжними пахощами. Світ