Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

рота. Ощадність такого життя його дисциплінувала. Самотність стала проходом до себе, інструментом пізнання. Він був іще доволі юний, але, на мою думку, саме цей період позначає початок його письменницької зрілості. Відтоді його твори вже не перспективні, а довершені, виважені, безпомильно впізнавані. Починаючи з довгого поетичного циклу, написаного у заміському будинку («Основа основ»), й далі до п’єс і «Небувалії» (написаних уже у Нью-Йорку) Феншо у розквіті. Є спокуса шукати у них сліди безумства, яке врешті повернуло його проти себе самого — ​але тексти нічого такого не викривають. Феншо, безперечно, людина непересічна, але хай з якого боку поглянь, цілком розважлива. Повертаючись до Америки восени 1972 року, він, здається, цілком над собою владний.

*

Перші відповіді надійшли від гарвардських знайомих Феншо. Слово «біографія», здається, відкривало переді мною всі двері, і з більшістю людей вдалося домовитися про зустріч. Я познайомився з його сусідом з першого курсу; з кількома його друзями; з двома-трьома студентками з жіночого Редкліффського коледжу, з якими він зустрічався. Ось тільки нічого з того не вийшло. З усіх, із ким я зустрівся, тільки один сказав щось цікаве. Йдеться про Пола Шіффа — ​це його батько влаштував Феншо на судно. Шіфф став педіатром у окрузі Вестчестер, і ми проговорили у його кабінеті допізна. Була в ньому симпатична мені щирість (невисокий, але завзятий чоловік із м’яким лунким голосом, спокійними очима і волоссям, що вже почало рідшати). Говорив він відкрито, підштовхувати не доводилося. Феншо був важливою постаттю у його житті, й він добре пам’ятав їхню дружбу.

— Я був хлопець старанний, — ​сказав Шіфф. — ​Трудящий, слухняний, але без уяви. Гарварду не вдалося залякати Феншо так, як нас усіх, і, думаю, саме це мене й захоплювало. Він читав більше, ніж усі інші — ​більше поетів, більше філософів, більше романів — ​а ось наука як така його, здається, нудила. На оцінки він не зважав, часто пропускав заняття і жив, як сам собі знав. На першому курсі ми жили на одному поверсі гуртожитку, й він чомусь вибрав мене собі у друзі. Після того я, можна сказати, впав йому на хвоста. Феншо так фонтанував ідеями, що, думаю, від нього я навчився більше, ніж із курсів. Я, мабуть, випхав його на п’єдестал — ​але Феншо мені поміг, і я цього не забуду. Це він навчив мене мислити самостійно, самостійно робити вибір. Якби не він, я б ніколи не став лікарем. Я пішов на медичний, бо він переконав мене робити, що я сам хочу, і за це я йому досі вдячний. Десь на середині другого курсу Феншо сказав, що збирається кинути університет. Це мене анітрохи не здивувало. Кембридж — ​не місце для Феншо, я знав, що йому не сидиться, він не у своїй тарілці. Я поговорив із батьком — ​він тоді представляв профспілку моряків — ​і він знайшов Феншо роботу на судні. Про все швидко домовилися. Феншо не довелося клопотатися з паперами, й за кілька тижнів він знявся з місця. Він мені кілька разів писав, слав принагідно листівки. Привіт, як ти, в такому дусі. Це мене не хвилювало, я тішився, що зумів йому допомогти. Але врешті всі ті добрі почуття мені ще вийшли боком. Роки чотири тому я поїхав у місто. Йду собі по П’ятій авеню, аж раптом — ​Феншо, просто так на вулиці. Я був дуже радий його бачити, здивований і втішений, а він мені заледве слово сказав. Він ніби забув, хто я. Тримався відсторонено, майже грубо. Я буквально силою змусив його взяти мої адресу й телефон. Він пообіцяв подзвонити, але, звичайно, не подзвонив. Я вам так і скажу, це мене дуже засмутило. От сучий син, — ​думав я собі, — ​та за кого він себе має? Він навіть не сказав, чим займається, — ​питання мої пропустив повз вуха, пішов собі. От тобі й університетські роки. От тобі й юнацька дружба, — ​подумав я. Присмак лишився паршивий. Минулого року моя дружина купила його книжку й подарувала мені на день народження. Розумію, це по-дитячому, але я не зважився її відкрити. Вона просто стоїть на полиці, припадає пилом. Дивно, правда ж? Усі розказують, який це шедевр, а я навіть не можу її відкрити.

Це — ​найпромовистіший коментар, який мені вдалося отримати. Побратими Феншо з танкера мали свої байки, але мені від них було мало користі. Наприклад, Отісові Смарту запам’яталися любовні листи, які Феншо писав за нього. Коли я додзвонився йому у Батон-Руж, він про них довго розповідав, навіть зі сміхом цитував вигадані Феншо фразочки («пальчики мої милі, пальчики мої любі», «гарбузиночка ти моя», «моя ти сновидна гріховнице» й таке інше). А найсмішніше от що: доки він слав С’ю-Енн всі ті листи, вона крутила з іншим, і щойно він повернувся додому, заявила, що виходить заміж за його суперника.

— І слава Богу, — ​додав Смарт. — ​Я зустрів С’ю-Енн минулого року, коли навідував рідних, то вона кілограм до ста п’ятдесяти розжиріла. Як жиртяйка з карикатур — ​пре вулицею в оранжевих лосинах, навколо кишать її малі. Я аж засміявся, ага, як ті листи згадав. Феншо мене вічно смішив. Він заведе якусь свою фразочку — ​а я вже по підлозі качаюся, як мавпочка. Шкода, що так вийшло. Шкода, коли хтось таким молодим компостує свій квиток.

Джеффрі Браун, який був на судні помічником кока, став шеф-кухарем ресторану у Х’юстоні. Феншо запам’ятався йому як єдиний білий у команді, що тримався з ним доброзичливо.

— Там непросто було, — ​розповідав Браун. — ​Команда в масі своїй рагулі, які на тебе радше плюнуть, ніж привітаються. А ось Феншо за мене заступався, і не було йому діла, хто що подумає. Коли ми ставали у Бейтауні і таких місцях, то ми разом ішли по барах, по дівках, що вже вийде. Я ті міста знав краще, ніж Феншо, то я йому так і сказав: якщо він хоче йти зі мною, то у звичайні матроські бари нам можна й не потикатися. Я знав, що на мене там буде відкритий мисливський сезон, а мені проблем не треба. Без питань, ​каже Феншо, от ми й пішли у чорний район, узагалі без проблем. Більшість часу на судні було доволі спокійно, нічого такого. Аж потім приходить на пару тижнів один нарваний. Різун його звали, хочте — вірте, хочте — ні: Рой Різун. Такий тупий нафтовик, його врешті викинули з судна, коли головний інженер зрозумів, що він ні бельмеса про двигуни не знає. Він змахлював на тесті, щоб отримати роботу: загалом, саме те, що треба, якщо хочеш підірвати танкер. То от цей Різун був тупий — ​злий і тупий. У нього були татуювання на кулаках, по літері на палець: Л-Ю-Б-О-В на правій руці, З-Л-О-Б-А на лівій. Коли таке гівно бачиш, одразу ясно: треба триматися подалі. Він якось нахвалявся перед Феншо, як він розважався в суботу ввечері в себе вдома, в Алабамі: сидів на пагорбі над трасою і стріляв по машинах. Загалом, з якого боку не поглянь, чарівний кадр. А ще в нього око хворе — ​криваве, щось із ним було не так. Але він і про це похвалявся. Виявляється, його підрізали. У Сельмі, казав він, коли вони жбурляли пляшки у Мартіна Лютера Кінга. Казати зайве, ми з цим Різуном не корєшилися. Він вічно на мене витріщався, і при цьому