Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

«Він та­ки хотів ме­не за­мор­ду­ва­ти! - го­во­рив у ній який­сь го­лос, ніби десь ду­же зда­ле­ка.-Я се знаю! Хоч най сьому ніхто не вірить, хоч най вірить, то я се знаю! Оце хотів він та­ки зро­би­ти, хоч бог знає за що!»

Погляд йо­го відчу­ва­ла на собі, не­на­че­би блис­кав­ка по­па­ли­ла її, а йо­го ніжне, ди­ти­ня­че об­лич­чя, з ви­ра­зом по­ва­ги й бо­лю, не по­ки­да­ло її у сні. Аж над­ран­ком по­па­ла в сон без­сон­ний. Ко­ли збу­ди­ла­ся, бу­ли в неї ру­ки зло­жені, як до мо­лит­ви. Во­на й ус­по­коїла гли­бо­ко роз­ри­ту мо­ло­ду ду­шу діво­чу…

XVII

Щось чо­ти­ри дні пе­ред свя­тим Ми­хай­лом скоїло­ся в Іво­ніки не­щас­тя.

Два му­зи­кан­ти ми­на­ли доріжку, що ве­ла в «сусідній» ліс поп­ри бур­дей, і гра­ли.

Скрипка за­во­ди­ла щось своїм то­неньким го­ло­сом жалісли­во, а цим­бал по­важ­но вто­ру­вав. Зда­ва­ло­ся, жалібне, звуч­не пас­мо так і волікло­ся за ни­ми вслід, хви­лю­ючи м'якою гар­монією осіннім по­лем, по­ли­ша­ючи за со­бою тут і там у воз­дусі звуч­не, смут­не зітхан­ня, мов жальний зойк бджіл…

Чуйна Сой­ка про­ки­ну­ла­ся ко­ло бур­дея з сво­го су­по­кою і по­па­ла в не­са­мо­ви­ту лють. За­хо­дя­чи рев­ним бре­хо­том, піни­ла­ся, си­лу­ючи­ся ур­ва­ти­ся з лан­ця і роз­дер­ти нез­ви­чай­них гос­тей на кусні. Не вспо­коїла­ся й тоді, як два му­зи­кан­ти зник­ли з очей, і ли­ше звуч­не зітхан­ня розірва­ною хви­лею ли­ши­ло­ся у воз­дусі ко­ло бур­дея.

- І чо­го їм сю­ди ми­на­ти! - ла­яв Івоніка, сам до се­бе, зби­ра­ючи­ся до відхо­ду в сільську ха­ту по якісь мішки, хму­ря­чись і собі за чу­жи­ми людьми.- Роздз­венька­ли­ся са­ме тут, як на яке весілля! Че­кай­те ще, в ме­не ще не­ма весілля! Прий­де час, я вже сам вас пок­ли­чу! Тоді грай­те, аби стру­ни потріска­ли, а те­пер на чор­та мені ва­шої му­зи­ки! Цить! - грим­нув лю­тим го­ло­сом, при­ту­пу­ючи но­гою на розд­раз­не­ну со­ба­ку, що, роз'ївшись пря­мо, не зуміла віднай­ти по­пе­редньої своєї со­ба­чої рівно­ва­ги.

Зворушена, про­ки­ну­ла­ся від грімко­го го­ло­су па­на, і, пе­ре­ля­ка­на, змов­ча­ла на хвильку. По­ди­вив­шись зди­во­ва­но муд­ри­ми очи­ма на хлібо­дав­ця і здав­лю­ючи в собі но­вий нап­лив бре­хо­ту, що си­ломіць ви­бу­хав із її груді, полізла на­решті покірно до бу­ди.

Івоніка пішов, а во­на знов по­ча­ла своє. Вилізши обе­реж­но, бо­яз­ко з бу­ди й за­ди­вив­ши­ся ди­ко очи­ма в сто­ро­ну му­зи­кантів, за­гав­ка­ла знов їдко, аж май­же за­ви­ла кілька разів до воз­ду­ху. Відтак, пос­то­яв­ши який­сь час, розмірко­ву­ючи, й ог­ля­нув­ши­ся уваж­но на всі сто­ро­ни, ляг­ла, мов на вар­ту, пе­ред бу­дою і сте­рег­ла гост­ро своїми вірни­ми очи­ма обійстя.

Сонце сто­яло вже ви­со­ко, і був уже пізній по­ра­нок…

Двері від стайні відімкну­ли­ся якимсь чи­ном і сто­яли відтво­рені. Ніко­го не бу­ло ко­ло бур­дея, хто б їх примк­нув. Ми­хай­ло ко­пав ша­нець на улюб­ленім за­гоні під «сусіднім» лісом. Са­ва мо­ло­тив зі ста­рим Пет­ром на тоці овес, а Івоніка, що пішов по мішки, не вер­нув­ся ще до сеї по­ри на­зад. Ма­ле те­ля, що бу­ло замк­не­не в стайні, вий­шло із неї і плен­та­ло­ся та підска­ку­ва­ло ве­се­ло бут­ни­ми ско­ка­ми по малім, пло­том замк­ненім обійстю.

Сойка, розд­раз­не­на чо­мусь ве­се­лою рух­ливістю нез­нач­но­го звіря­ти, ки­ну­ла­ся на нього з прист­рас­ним гав­кан­ням і, ур­вав­ши­ся сим ра­зом з лан­цем, на­па­ла розвіше­на на нього.

Сполохане до нес­тя­ми ди­ти­ня­че звіря пог­на­ло у рап­товім пе­рест­ра­ху насліпо впе­ред се­бе до пло­та, і в дикім зу­силлі, аби пе­рес­ко­чи­ти пліт, за­че­пи­ло­ся об один кіл і роз­по­ро­ло собі живіт. Так і ле­жа­ло те­пер он тут, тяж­ко ди­шу­чи і стог­ну­чи, примк­нув­ши напівпре­гарні ди­тинні свої очі, до­ки од­но по однім не спи­ня­ло­ся ко­ло нього і не си­лу­ва­ло­ся сим або тим при­нес­ти по­каліче­но­му пільгу.

Марійка, що надійшла з Івонікою, не­су­чи з со­бою снідан­ня для синів, роз­па­да­ла­ся ко­ло нього, мов над ди­ти­ною, а Івоніка бідкав­ся гірко на всі сто­ро­ни. Він же роз­ри­вав­ся, дри­жав над своєю ху­до­бою, а оце та­ке крас­не та та­ке до­ро­ге, се ги­ну­ло пе­ред йо­го очи­ма! Хто б був надіявся та­ко­го не­щас­тя зран­ку, хто б був сподівав­ся та­кої шко­ди! Хто б був га­дав на та­ку ут­ра­ту, сподівав­ся то­го всього! А все че­рез ту біше­ну, прок­ля­ту со­ба­ку, що сьогодні, мов най­мле­на, ка­зи­ла­ся… Він пірвав лю­то за батіг і свис­нув ним із цілої си­ли по хребті пе­ре­ля­ка­ної Сой­ки. Во­на забігла, зас­ка­вулівши го­лос­но, до бу­ди, а він звер­нув­ся на­но­во до те­ля­ти. Ко­ло нього кля­ча­ла Марійка із си­на­ми і май­же пла­ка­ла. Гла­ди­ла раз по раз йо­го гар­ну го­лов­ку, при­го­во­рю­ючи до нього ніжно та лю­бо, мов до хо­рої ди­ти­ни. Оба хлопці си­лу­ва­ли­ся пе­рев'яза­ти ра­ну та ви­пов­ня­ти точ­но при­ка­зи батька, що­би при­нес­ти хоч на хвильку пільгу не­щасній звірині, але їм се не вда­ва­ло­ся. Все бу­ло, зреш­тою, на­дар­мо. Ра­на бу­ла смер­тельна, ніяк бу­ло звіря ря­ту­ва­ти, і, що­би не зги­ну­ло в му­ках під ру­ка­ми, поріше­но йо­го доріза­ти.

Сава підняв­ся пер­ший і став ко­ло нього мовч­ки. Ми­хай­ло з ма­мою тру­ди­ли­ся ще ко­ло нього. Марійка підкла­да­ла свої ру­ки під дрібну го­лов­ку, щоб во­на не товк­ла­ся так сильно до землі, а Ми­хай­ло ста­рав­ся ус­ми­ря­ти су­до­рожні ру­хи ніг.

- Подивися, Са­во, як во­но на те­бе ди­виться! - клик­ну­ла Марійка сер­деч­не, гла­дя­чи на­но­во го­лов­ку, що на хви­лю вспо­коїла­ся.

Сава сто­яв усе ще мовч­ки, з пох­му­ро стяг­не­ни­ми бро­ва­ми і болісним ви­ра­зом ко­ло уст. Се бу­ло йо­го те­лят­ко, він лю­бив те звіря, дог­ля­дав йо­го, а те­пер во­но змар­ну­ва­ло­ся за од­ну хви­ли­ну. Йо­го ма­ли дорізу­ва­ти. Йо­му бу­ло жаль.

- Та що мені з то­го? - відповів гірко.

- Воно на ніко­го не ди­виться, ли­ше на те­бе, так як би тобі хотіло щось ска­за­ти! Ви­диш, Са­во, ви­диш? - клик­ну­ла Марійка зі зрос­та­ючим зво­ру­шен­ням.- Хо­ди, по­лас­кай йо­го!

Сава збли­зив­ся І хотів схи­ли­ти­ся. Та звіря підня­ло в тій хвилі го­ло­ву і уда­ри­ло нею так тяж­ко до землі, що всі ко­ло нього аж сіпну­ли­ся. Потім звер­ну­ло на Са­ву свої ве­ликі очі з ви­ра­зом ди­ко­го, відра­жа­ючо­го пе­рест­ра­ху.

- Воно щось ду­має, йо­го очі щось го­во­рять! - обізвав­ся Ми­хай­ло.

- Саво! - клик­ну­ла ма­ти.- По­ди­ви­ся на нього! Са­ва відвер­нув­ся од­ним ру­хом.

- Дайте мені спокій! - відка­зав, оче­ви­дяч­ки прик­ро вра­же­ний.- Доріжте йо­го бор­ше, аби не му­чи­ло­ся!

- Біжи по Онуфрія! - клик­нув Івоніка.

Побіг…

Півгодини пізніше во­но вже не жи­ло.

Оця наг­ла нес­подіва­на при­го­да зво­ру­ши­ла до гли­би­ни душі ста­рих і мо­ло­дих. Го­во­ре­но май­же ли­ше про се цілий день. Оце звірят­ко, то бу­ла пре­пиш­на шту­ка, се бу­ла ра­со­ва шту­ка, бу­ла від Са­ви­ної ко­ро­ви, і ма­ла з ча­сом до се­бе діста­ти па­ру. А те­пер…І який гар­ний та сильний віл мав із нього бу­ти ко­лись!

Аж тяж­ко зга­ду­ва­ти. І ще сьогодні зран­ня ли­за­ло так щи­ро Ми­хай­лові ру­ки, як він по­дав йо­му бу­ряків з