read-books.club » Пригодницькі книги » Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік 📚 - Українською

Читати книгу - "Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік"

192
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Великий день iнкiв" автора Юрій Дмитрович Бедзік. Жанр книги: Пригодницькі книги / Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 67 68 69 ... 76
Перейти на сторінку:
Вони об’єднують свої зусилля і чинять відчайдушний опір. За останній час плем’я апіака втратило чимало своїх найкращих воїнів…

Окрім того, Себастьян веде з ним, могутнім касіком, якусь підступну гру. Він щось приховує від Ганкаура. Чому Олів’єро не хоче сказати, хто такий П’єтро? Яке має відношення до нього це ім’я?..

Ганкаур насторожено підняв брови, обличчя його сіпнулося, в очах загорілись тривожні вогники. Були то вогники болю й гіркоти, сумніву й відчаю. Дивлячись на полонених хлопців, Ганкаур подумав, що саме небо нагадує йому про людей, які живуть іншим життям, для яких вбивство й жорстокість давно перестали бути законом існування. Ось цей худенький юний чужинець, мабуть, мав справу тільки з книжками, жив у спокої, достатку, бачив далекі, казкові землі. І ніхто не вчив його скрадатися глухими стежками сельви, ніхто не наказував йому переслідувати інших, ненавидіти інших, боятися інших.

Всі ці дні Ганкаур не міг позбутися почуття розгубленості, яке опанувало ним ще на далекій, сліпучо-яскравій річці, коли він почув з вуст чорнявої креолки приголомшливі слова: “Ти не звір, ти — П’єтро…”, почуття, з яким він ходив тепер, немов з болючою і водночас солодкою раною, тому що це було почуття пробудження і відкриття в собі нового, незнаного раніше бажання протесту, його серце, замулене, розчавлене дикунською жорстокістю, гонитвами, екзекуціями, несподівано вирвалося з чорного отупіння. Він мимоволі почав згадувати прожиті роки, згадувати окремі епізоди з минулого, і в ньому ворухнулося щось подібне до каяття. “Коли мені було двадцять років, — думав він, — я вперше пішов палити коралі бідняків на Вентуарі. Потім мене примусили вбити молодого матроса, який привіз із столиці подарунки для дітей арекуни… Потім мене зробили вождем племені, і знову я пішов і вбив усіх жінок із ранчо Гуаякалі… Мені платили, і я вбивав. Мені погрожували, і я палив… Мені обіцяли ще більшу владу, і я йшов туди, куди наказував сеньйор Олів’єро…”

Ганкаур глянув з цікавістю на Олеся. Той стояв перед ним вимучений, в розірваній одежі, страх паралізував його тіло, погасив йому очі. Якби там, на рівнині, Ганкаур не повернув своїх людей, цього хлопця давно не було б у живих. І не було б його батька, і тих інших сеньйорів, які чомусь так вперто пробиралися сельвою.

Незнане раніше почуття душевної теплоти охопило Ганкаура.

Звичайно, він міг убити хлопця одним ударом ножа. Але він не вбив. Рука його потягнулася до Олеся, лягла на його худеньке плече. Хлопець нажахано сахнувся.

Ще більше вдоволення пройняло Ганкаура. Страх — це не смерть. Добре, що хлопець боїться. Краще боятися, ніж лежати розтоптаним у степу, під байдужим місяцем, доки твоє тіло не розтягнуть койоти, і мурашва не об’їсть твоїх кісток.

Як дивно тоді сталося. Ганкаур пригадав ніч, прозору й тиху, гарячу землю під ногами, тупіт сотень ніг. Він біг з своїми воїнами, знаючи, що росіяни далеко не втечуть від них. У нього був наказ сеньйора Олів’є-ро: догнати непроханих чужинців і знищити їх! Він думав спочатку зробити це в сельві, недалеко від селища каучеро: кілька влучних ударів сокирами і кінець.

Але потім йому захотілося відволікти розправу надалі, він уявив собі, як розлютиться сеньйор Олів’єро, дізнавшись про невиконання наказу, і це його ще більше розпалило. Вбити він завжди встигне. Ні, ні, вбивати він не буде. Хай їдуть собі, хай залишиться все так, як було досі.

Вночі він підіслав до білих чужинців лазутчика із “стрілою війни”. Він навмисне хотів налякати естрангейро, примусити їх тікати далі, на рівнину, рятуватися від переслідування. Його воїни вже оточили табір росіян і тільки чекали сигналу до нападу. Але Ганкаурові знову пригадався нахабний, зарозумілий сеньйор Олів’єро, скрипучий голос, пожадливі руки, що так неохоче віддавали Ганкаурові зароблені ним пезети. Ганкаур уже встиг розвідати, що росіяни приїхали сюди розшукувати якогось сміливого мадрівника, що вони скрізь по селищах роздавали індіянам білий порошок від лихоманки, не вимагаючи за це ні людських голів, ні золотого піску, ні дорогих шкур пуми. І він, наполохавши естрангейро, дав їм змогу вирватися з пастки.

Потім знову почалось переслідування. Білі чужинці з своїми провідниками їхали на конях сухою, випаленою рівниною. Їх було добре видно під місяцем. Ганкаурові вояки скрадалися улоговинами, бігли нагинці, нюшили, як дикі шакали, непомітні й невідступні. І Ганкаур біг серед них, і він ніс у грудях злість, але це була дивна злість. Він все дужче й дужче ненавидів сеньйора Олів’єро і все менше хотів смерті російським естрангейро.

Потім раптово в ньому стався злам. Десь збоку завив койот, за ним обізвався другий, і враз все навкруги розляглося тоскним виттям. Ганкаур побачив тіні тварин, які теж бігли степом. І він згадав слова чорнявої сеньйори: “Ти не звір… ти — П’єтро…”

В його запамороченій, примітивній душі з неймовірною силою прокинулось почуття жалю.

Він спинився. Раптово, задиханий, гарячий. І вмить спинились усі апіака. Тупіт ніг розсіявся по сухій землі і згас. Бронзові тіла завмерли в нерішучості.

Воїни втомлено, бездумно дивилися на свого вождя. їм було байдуже, куди бігти, що робити.

Знову вдалині тужливо завили койоти.

Ганкаур здригнувся, плечі його опали, по всьому тілу розлилась недобра слабість. Піднявши голову, він через силу важким, здавленим голосом промовив:

— Воїни апіака не підуть за койотами!.. Злий дух наказує нам повернутись назад!..

І тепер Ганкаур стояв, мов загіпнотизований. Нарешті він звів на Саук’ято свої проникливі очі.

— Чого ти не розправився з полоненими в лісі? — з цікавістю спитав він сина.

— Білолиций брат…

— Який брат?

— Той, що врятував мені життя. Це йому я подарував амулет з ягуарових іклів. Білолиций брат не дозволив зарізати мене, коли я видерся на їхню пірогу.

Ганкаур згадав той день, коли його воїни, ризикуючи життям, напали на “Голіаф”. Цього вимагав комісар Олів’єро. Смерть занесла руку над головою Саук’ято, і тільки юний чужинець врятував життя його синові.

1 ... 67 68 69 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік"