Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар"

Отож опинилися на березі озера, береги котрого заросли подекуди лісом, з очеретами, водяними лілеями, білими й жовтими, відповідно, і з лататтям, із яскравими сонячними вигравами та блискотами. Тут пляжували й інші люди, котрі приїхали машинами: одні, сівши кружкá, завзято молотили щелепами, запиваючи, притому та їжа аж зовсім не подобала на вегетаріянську (від чого носьо моєї супутниці бридливо кривився), а інші розвалили на підстилках тлусті тілеса й помалу по тих підстилках розтікалися, розігріті сонцем.

Віднайшли місце, де зручно було влазити у воду, і Ж. Смикальська почала рішуче роздягатися (цього разу в мою одежу не вдягалася, а прийшла у своїй відповідній), опинившись у трусиках із трикутної смужки, що ледве покривала соромне місце (т. зв. стринги), а задочка не прикривала зовсім, бо там був шнурок, що цілком поринав у розколині. Зате вдягнуто станика (хоч я гадав, що цієї частини жіночої одежі не носить через цілковиту непотрібність), він очевидно підмощений — Коза імітувала, ніби щось там ховає. Худизна ж Кози була разюча, але задок (це мусив знову відзначити, коли рушала до води) виглядав окресленіше, і я вже наочно мав змогу відзначити, як чиняться ті характерні посмики, що й заклалося в прізвищі її матері, а вони були таки своєрідні, навіть виказисті. При цьому оголена Комп’ютерна Діва почувалася так само натурально, як і в одежі. В руці тримала машкару з руркою, а на шиї бовтався величенький фотоапарат, отже, враження, що переді мною Коза з фотоапаратом, підкріпилося.

Біля води натягла маску з пластмасовим носом, але не залізну, як в А. Дюма, а гумову — і переді мною постала привидна істота: такі приходять у мої фантазії чи сни, тож не втримався й засміявся. Тоді привидна істота зірвала маску, риб’ячий холодець у її мисочках загус твердо.

— Смішна? — спитала загонисто.

— Смішна, — погодився я.

— Ну й смійтеся на здоров’я, а я пішла.

Очевидно, гадала, що берег пологий, але там було урвисько, тож поринула з головою в масці та з рурочкою, відтак вирвалася з води, як ущіплена раком-небораком, знову зірвала маску, жахливо кашляючи з виряченими мисочками, — це було б також смішно, коли б не усвідомлював, що могла й утопитися, адже в рурку замість повітря зайшла вода.

— Ще не маю практики, — сказала ніяково, відкашлявшись. — Але я швидко вчуся. Тільки нікуди не відходьте.

— А чому?

— Ну, може доведеться мене рятувати…

Але й справді, була здібна, бо призвичаїлася й почала чи плавати, чи лазити між латаття, наставляючи сюди-туди апарата, її жовта голова нагадувала одну з лілей, правда, непомірно роздуту. Я ж, бажаючи покупатися, поплив на плесо, але щоразу озирався, стережучи Козу, адже недаремно постав ув іпостасі Пастуха. Вона ж ще двічі зробила спробу втопитися, але знову щасливо відкашлялася, й мене, щоб рятувати її, не кликала.

Признаюся, що підводне фотографування тривало непомірно довго: я вже й курив більше, ніж звичайно, і ходив уздовж берега, вдруге покупався, а вона бабралась у лататті, лише вряди-годи виставляючи жовту гумову голову, і мені здавалося, що в озері поселився фантастичний звір. Зрештою вилізла на берега, утомлено зняла машкару, і я уздрів, що її тіло стало гусяче, тобто синє з буберцями, а зуби зацокотіли, а точніше, подобала на курча, яке помилково визнали за мертве й обскубли, а воно від того обскублення й отямилося. І тут почув знайомий мекіт, ще й з певною до мене претензією:

— Щось укусило, — сказала, тикаючи пальчиком у стегно. — Болить!

Я палю люльку, тож видобув із неї сірником смоли й густо замастив укуса.

— Що ви робите? — злякано спитала Коза з фотоапаратом.

— Лікую, — спокійно відказав. — Це найкращий засіб від усіх укусів. Болить?

— Вже ні, — зчудовано сказала Ж. Смикальська, хоч на її синіх повіках тремтіли чи крапельки води, чи сліз. — То ви чарівник? Я знала, кого треба брати з собою в ці луги.

Отже, істота була ще й егоцентрична. Тобто вважала, що не я зробив їй ласку, вигулюючи в луги й до озера, а вона мені.

Зуби її, однак, продовжували цокотіти, і я наказав негайно вдягтись у сухе. Послухалася безвідмовно, як і належить дитині. Після цього, коли її щось кусало (а тут кусючого створіння достатньо), стрімголов мчала до мене, виставляючи вкушене місце, і я щедро змащував його смолою з люльки — повірила в цей спосіб беззастережно, я ж його вичитав у старовинному журналі, а дав мені його той-таки Микола Лико.

Коли ж повертались у мій дім, Коза замріяно мекнула, що хотіла би покупатися голою, бо давно це робила, але в місці її підводних знімків забагато людей, отож запитала, чи нема відлюднішого берега. Загалом, сказала, це люди дурне придумали, щоб купатися вдягненими, бо, приймаючи ванну, роздягаються повністю. У неї, повіла, була одна подружка — Наталя, то вони навіть ходили на пляж нудистів, і ніхто там одне одного не соромиться.

— То ти безсоромна? — спитав, дивлячись на незворушного профіля, якого несла біля мене.

— Я не безсоромна, — твердо повіла Комп’ютерна Діва. — Просто мені не страшно. А ви як на це дивитеся?

— Вважаю, що дотримання пристойності — одна з головних рис культурної людини, — не менш твердо відповів я.

— Хм, ніколи так не думала… Зрештою, ви ста… тобто ви літня людина… То дозволите мені наступного разу покупатися голою?

— Можливо, — сказав я. — Але відійду на пристойну відстань і не підглядатиму, — останнього речення вжив, звісно, як жарт.

— Нічого не мала би проти, коли б і підглядали, — мовила, несучи так само незворушного профіля, Ж. Смикальська: мого гумору вона не сприйняла.

— Припинімо ці розмови! — гостро сказав я і раптом побачив, що вона почервоніла:

— Але, по-моєму, я пожартувала, як перед цим і ви.

Це був непоганий супроти мене випад, адже я й справді у цей мент утратив, притому цілковито, почуття