Читати книгу - "Піти й не повернутися"

Ледве вгамовуючи хвилювання, лейтенант намацав коло лавки годинника — було сорок хвилин на восьму, отже, минуло близько двох з половиною годин, відколи тут нема Пивоварова. Якщо до того села тільки один кілометр або два, то він мав би вже повернутися. А коли не повернувся — значить… Значить, він пробрався в село, але, мабуть, невдало, і його спіткала така сама доля, що й Івановського вчора.

Лейтенант знову підвівся на лікті, прислухався, спробував заглянути в трошки ще світлувате віконце, та не дотягнувся до нього і сів на лавці. Йому зробилося млосно, погано, вогняно-червоні плями пливли перед очима. Рукою він намацав гвинтівку, вона видалася надто важкою. Але навіщо тепер була та гвинтівка — в лазні його поки що ніхто не тривожив, поблизу наче не було нікого. Навряд чи він міг полегшити становище Пивоварова, що явно потрапив у біду, однак і нічого не робити він теж не міг. З величезною натугою, притримуючись руками за стіни, він ступив у передбанник і штурхонув ногою двері.

Стояла зимова ніч — як усі ночі в листопаді цього року — з вітром, низьким, захмареним небом, сірим, огорнутим пітьмою простором. Але сніг лежав свіжий і чистий, і в ньому виразно виднілися кілька глибоких слідів Пивоварова, що йшли понад стіною лазні і повертали за ріг.

Поривчастий вітер забивав дух, Івановський хвилину зачекав, услухаючись в глуху тишу ночі. Ні пострілів, ні кроків, ні вигуків — нічого більше не чути. Тоді, не зачиняючи дверей, він опустився біля порога, прихилився до стіни плечем і сидів отак годину, а може, й більше. Його охопило щемливе, хворобливо-напружене чекання, він цілком усвідомив, що коли Пивоваров за кілька хвилин не прийде, то він не прийде вже ніколи.

І Пивоваров не прийшов ні за кілька хвилин, ні за кілька наступних годин. Коли вже чекати було несила, Івановський, не підводячись, навкарачки дотягся до свого кубика-годинника за порогом — була за десять хвилин десята. Відсутність бійця протягом такого часу не віщувала нічого доброго. «Навіщо я послав його? Навіщо послав? — докоряв сам собі лейтенант. — Які тут лижі? Який штаб? Тільки занапастив його та й себе теж…»

Звісно, без Пивоварова він нічого вже не міг зробити, а коли, сам був приречений на загибель, то слід було подумати, щоб урятувати хоч бійця. А він послав його на таку справу, де на удачу можна сподіватися в одному з тисячі випадків. Німці могли влаштувати засаду, виставити в полі секрети й напевно зміцнили охорону в селі — не так просто між ними пролізти. Якщо не вдалося йому минулої ночі, коли штабісти були ще не налякані, то як могло вдатися тепер «Ну, а що ж далі? Що?» — тисячний раз питав себе Івановський, сидячи коло дверей лазні.

А проте, він уже знав «що» — він лише зволікав час, до останньої хвилини сподіваючись, що Пивоваров, можливо, ще повернеться. Та коли стало вже очевидно, що далі чекати марно, Івановський, спираючись на стіну, підвівся на ноги.

Він випробовував себе, щоб знати, до чого він здатний, чи, може, ні до чого вже нездатний. Хоча й через силу, але він ще міг триматися на ногах, особливо коли мати під руками якусь опору. Опорою були йому стіни, а в полі він спиратиметься на приклад гвинтівки. Ноги сяк-так слухали його, гірше було з диханням і з головою. Та лейтенант подумав, що голова, може, перестане боліти в полі, а з диханням він уже як-небудь справиться. Коли не поспішати, помаленьку, часто зупиняючись, економно витрачаючи сили…

Новий намір цілком оволодів ним, і Лейтенант вернувся в лазню, позасовував у кишені обойми з підсумків. Речмішок не зміг підняти, покинув його на лавці, зате узяв з собою гранату. Далі він уже не міг лишатися тут ні хвилини і, тримаючись руками за стіни, вийшов надвір.

Похитуючись, ледве не падаючи, але з упертою, важко зрозумілою рішучістю він пройшов кроків двадцять по глибоких слідах Пивоварова і спинився. Гвинтівка виявилася набагато важчою, ніж йому здалося спочатку, та він спирався на неї, коли міг уже впасти й особливо коли спинявся. Без неї він уже б не втримався на тремтячих од слабості ногах. Оддихавшись, якимось дивним, загнаним поглядом подивився назад. Там самотньо темніла на снігу їхня лазня, де вони благополучно перебули добу і куди, судячи з усього, вже не повернуться.

У другий захід лейтенант не здолав, мабуть, і десяти кроків, як, похитнувшись, зупинився від кашлю. Кашель міг спричинитися до найгіршого в його становищі — глибинним внутрішнім болем він пронизував лейтенанта до сліпучої темряви в очах. Але Пивоваров непогано перев'язав йому груди, присохлі до ран бинти хоча й завдавали болю, зате пов'язка не сповзала і кров більше не текла з ран. Якби тільки не цей нестерпний біль усередині.

Лейтенант намагався йти якомога швидше, і тепер показником його швидкості була лазня. Ледве тримаючись на ногах, він уже зробив чотири або п'ять зупинок, щоразу оглядаючись, та лазня, наче умисне, все чорніла й чорніла в сутінках, дуже неохоче віддаляючись у ніч. Минуло, напевне, понад годину, перше ніж сіра пітьма остаточно поглинула її.

Навкруги був сніг, вітер, поле — і тоді Івановський зрозумів, що нібито здолав половину шляху, тепер вернутися назад уже не зміг би, на це в нього просто не вистачило б сил. Він більше не оглядався. Позаду вже нічого для нього не було, — все добре чи погане чекало на нього попереду.

Потім він двічі підряд упав, просто не втримався на ослаблих ногах, підводився не одразу — спочатку віддихувався на снігу, тамуючи біль у потривожених ранах. Іншого разу йому не пощастило ще більше — упав незручно — на спину: больовий удар був настільки сильний, що лейтенант на якийсь час утратив свідомість. Потім отямився, проте довго ще лежав на снігу, відчуваючи під собою твердий кругляк гранати. Всетаки він зміг якось підвестися, сісти, далі, хитаючись, стати