Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"

Виконуючи будь-які вправи АТ, найважливіше — НЕ ПОСПІШАТИ. Не сподівайтесь негайних успіхів, а при поразці не Картайте себе. Ваші зусилля не лишаться марними, вони поволі прокладуть собі шлях у підсвідомості. Образно кажучи, наш підсвідомий бурий «низ» (БЗУ) з усім своїм прадавнім і стійким біологічним механізмом просто не в змозі йти в ногу з рухливими, нетерплячими вимогами білого «верху». «Низ» від самого початку байдужий, темний, послідовно консервативний і надзвичайно важко опановує нові ритми. Вірте, що жодне ваше зусилля не зійде намарне! А невдача ще нічого не означає, бо вже саме зусилля є динаміка й творчість.

Усвідомте, що ви вже ВСЕ МАЄТЕ В СОБІ: здібності й стани, яких ви намагаєтеся досягти за допомогою АТ, в принципі, вам знайомі. Ви вже колись переживали їх, принаймні в дитинстві, та й згодом, у час миттєвого вивільнення, свіжості, осявання й щастя, — можливо, слухаючи музику, катаючись на лижах або каное, плаваючи у вранішньому морі, прогулюючись під зорями, прикрашаючи ялинку; або коли ви робили якусь добру справу. Все це переповнює вас хвилюючими почуттями чистоти, миру, любові до людей та глибокої радості.

Аутогенне тренування дасть вам змогу звільнити організм від усього чужого. Ви братимете сили лише з власних джерел, зміцнюватимете й розвиватимете свої найкращі риси. АТ — це не чаклунство, а скоріше — науково перевірений сучасний метод, здатний сконцентрувати й використати ваші внутрішні можливості приблизно так, як гідроелектростанція використовує потік річки, викрешуючи з стрімкого каламутного потоку могутню й чисту електричну іскру.

Це був найжахливіший день мого життя. (Одної глупої ночі Міхал Роган сидів зіщулившись у порожній зараженій квартирі на четвертому поверсі і намагався без жодного успіху робити інтелектуальні вправи АТ-7 — вивільнене дихання.)

Сиджу в чужій квартирі, в промерзлому кріслі, притискаю руки до колін, які б мали бути розведеними під кутом 45°, щоб це справді була «поза їздового», коліна тремтять, мов після бігу, і я марно силкуюся зосередитись на власному диханні, бо воно дурить мене, а вся увага зосереджена на сьогоднішньому жахові.

Почалося це цілком буденно, саме коли Станіслав Бімонь вирушив на дводенні курси інспекторів ТСЗ до Праги, й занять у комуналці, отже, не було. Тато перетворився вже на безнадійного гнідака, до Тіни повернувся Тібор, вона ходить сюди тільки куховарити з Рітою. Ми з мамою лишилися як двоє лицарів у покинутій фортеці. Кількість гнідаків у місті швидко зменшується, лише в нашому будинку день у день стає гірше.

Увечері мама рано пішла спати, а батько з Бімоньовою залишилися дивитися телевізор. Я вмостивсь у кріслі з книжкою й незчувся, як заснув.

Раптом за спиною в мене почувся придушений сміх і шепіт. Коли я розплющив очі, то в склі книжкової шафи, мов у дзеркалі, побачив, що тато цілується на канапі з Бімоньовою.

Я заплющив очі, страшенно бажаючи, щоб це мені тільки привиділось. Однак бачив усе це знову й знову… Мабуть, я поворухнувся, бо ті двоє навшпиньках вийшли з комунальної квартири. Я вже зовсім прокинувся.

Коли вони зникли, я підвівся й виглянув на сходи. Тримаючись за руки, ті скрадалися вниз. Я скинув черевики й у самих шкарпетках подався за ними. Вони зійшли аж на третій поверх і шаснули в дев’яту, заражену квартиру.

Я простояв під тими дверима кілька хвилин. Бімоньова ввесь час реготала, як навіжена, але тато… Що тільки мій тато дозволяв собі говорити цій жінці!

Я плентав нагору, наче побитий собака. Мама ще не спала. Сидячи в кожусі, вона при світлі ліхтарика грала на піаніно.

— Міхале, де ти погубив свої черевики?

У цих словах була вона вся; хай у кімнаті буде темно, як у фотолабораторії, а мама все одно відчує, що я прийшов босоніж. Це була остання хвилина, коли я ще страшенно любив маму. Потім я все їй розповів.

Мама грала далі.

— Матусю, бога ради, невже тобі все це байдуже?

— А що я маю робити? — вона запитала надзвичайно спокійно.

— Чому б нам не поскладати зараз же його речі до валізи й не скинути її вниз? Скажемо йому, щоб більше до нас не приходив!

— Це б не мало жодного глузду, Міхале.

— Хіба? А що взагалі зараз має глузд, мамо?..

Мама грала й грала!

— Ти чула, що я сказав?

— Так. Усе це я вже давно знаю.

— Ти давно знаєш про це? І… І — нічого?!

— Твій батько — доросла людина, Міхале.

— Ну, так… звичайно, він дорослий. І ти теж. Ти вже страшенно доросла, така доросла, що тобі байдуже, коли твій чоловік саме в цю хвилину!.. Скільки тобі років, мамо? Сто? Чи сто п’ятдесят? — Тепер я зненавидів її.

Мама все грала й грала.

— Коли з дому не піде батько, то піду я, — заявив я рішуче. — Бо це вже не сім’я, а бордель, де мені зовсім не хочеться жити.

Я повкидав до валізи зовсім зайві речі, а, вийшовши на сходи, ще й хряпнув дверима. І подався геть. Але куди?

Я повернувся до комуналки й гепнув у той фотель. Я був такий розгублений, що навіть не мав сили ввімкнути маг.

Вночі з’явилися Тіна й Ріта і заходились готувати їжу та розчинний порошок.