Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

Найактуальнішим питанням в Україні зараз є аграрне питання… Це питання в Україні особливо ускладнюється тим, що майже всі великі земельні володіння розташовані на захід від Дніпра і перебувають у руках поляків, які є підопічними Австро-Угорщини. Взагалі Україна цілком може завдати шкоди відносинам Німеччини з Австро-Угорщиною. Тут наші інтереси та інтереси Австро-Угорщини діаметрально протилежні й усі попередні угоди та договори, які ми уклали у Берліні та Відні про економічне використання України, поки залишилися тільки на папері.

…наші очікування щодо зернового багатства в Україні виявилися сильно перебільшеними. У дійсності ж, у країні зовсім немає таких великих запасів і тому нема чого дивуватися, якщо згадати, що колишній соціал-революційний уряд майже зруйнував експортну здатність сільського господарства, віддавши на розграбування селянам із політичних міркувань маєтки з інвентарем і припасами. Треба сподіватися, що після збору нового врожаю, схоронність якого залежить від забезпечення спокою, вивіз зерна поступово буде збільшуватись, експорт інших продовольчих товарів теж більш-менш налагодиться, особливо експорт худоби. Дуже добре розвивається експорт коней.

Оздоровлення економічного життя в Україні істотно ускладнюється тим, що промисловість перебуває у повному занепаді, а німецька промисловість не виявляє ніякого інтересу до зміцнення української промисловості. З іншого боку, вона не в змозі поставляти стільки товарів, щоб покрити величезні потреби країни. Що стосується майбутньої самостійної та незалежної української держави, то будь-хто, познайомившись з обстановкою на місці, дуже скептично поставиться до цієї ідеї».

Влітку 1918-го Скоропадський розраховував вирішити церковну проблему. Другу сесію Всеукраїнського Церковного собору було призначено на середину липня 1918-го. На ній гетьман очікував відхилення кандидатури Храповицького та обрання митрополитом Київським і Галицьким єпископа Уманського Димитрія (Вербицького).

Скоропадський у своїх «Споминах» пише, що з митрополитом Антонієм, «людиною безумовно великого розуму», «…я був у видимих гарних відносинах, але я зовсім не розділяв його поглядів». Гетьман твердив, що Антоній «визнавав мою владу», а сам гетьман прийняв Антонія «…з належною пошаною»… Насправді Павло Петрович перебільшує, бо він був категорично проти такого пастора Української церкви. Гетьман просив німецьке командування допомогти йому позбутись Антонія або заборонити Антонію навіть відвідувати Київ. Павло Петрович твердив Ейхгорну та Гренеру, що Храповицький є «антинімецьким москвофілом», «реакціонером», який не визнає саме існування Української Держави. І дійсно Антоній постійно виступав із засудженням «малоросійського сепаратизму» і не визнавав українську владу.

Можливо, за пропозицією гетьмана потяг із Храповицьким, що рушив із Харкова до Києва, було затримано і загнано у тупик, де він простояв 12 годин, за наказом міністра шляхів Бутенка. Великий натовп киян зустрічав митрополита на вокзалі вранці, але він приїхав до Києва пізнім вечором, коли зустрічаючі розійшлися по своїх оселях.

6 липня 1918-го зібрався Всеукраїнський Церковний собор, на відкритті якого був присутній гетьман, що проголосив урочисту промову. Але на Всеукраїнському Церковному соборі «великоруське» духівництво підтвердило обрання Антонія (Храповицького) Київським митрополитом. 9 липня 1918 року Собор оголосив про автономію Української церкви під орудою Синоду єпископів на чолі з Антонієм. Українська церква підлягала Московському патріархові, зі складу Собору було виключено Українську Церковну Раду у повному складі. Це була поразка всіх «церковних планів» Скоропадського. Наступного дня міністр віросповідань з’явився на Собор і оголосив протест проти виключення Церковної Ради, заявивши, що «держава не залишить цього без уваги». Але гетьман вимушений був здатися…

Після обрання на Соборі сталася врочиста зустріч Антонія і його урочисте служіння у Софійськім соборі. Гетьман і Лизогуб були вимушені піти до Софійського собору, після чого новий митрополит і голова церкви наніс візит Скоропадському.

Згідно з підписаним між Радянською Росією та країнами німецького блоку миру у Бресті (3.03.1918) РРФСР зобов’язувалася негайно укласти мир з Україною, яка була вже визнана Німеччиною (стаття 6-а договору), і визнати договір України німецьким блоком про покликання в Україну німецьких військ та визнання України у її етнографічних кордонах. Вперше до України долучалися Холмщина та Підляшшя (сучасна територія Польщі та Білорусі), Полісся з Гомельським, Пінським, Рєчицьким, Мозирським повітами (сучасна територія Білорусі), частина Східної Слобожанщини з Рильським, Суджанським, Грайворонським, Бєлгородським, Корочанським, Новооскільським, Валуйським повітами (сучасна територія Росії), Таганрозька округа (сучасна територія Росії).

На початку травня 1918-го німецьке командування настійно вимагало від уряду більшовиків термінового проведення переговорів по встановленню миру та кордонів між Радянською Росією і Україною.

Радянська делегація прибула до Києва ще 20 травня, але вона не була ніким зустрінута, й її члени ночували у вагонах, і тільки через добу на очі росіян з’явився дрібний чиновник міністерства, який запропонував делегації заселити третьорозрядний готель «Марсель», з якого ще не було виселено всіх мешканців. Велику російську делегацію (24 особи) для укладення мирного договору з Україною очолив Християн Раковський, його заступником був Дмитро Мануїльський.

Головою української делегації був професор Сергій Шелухін. Гетьман дав йому таку характеристику: «Це безумовно видатна людина як у розумовому, так і в моральному відношенні із числа українських діячів. Я його завжди дуже цінував і поважав… Дуже помірних політичних поглядів, він різко змінювався, коли справа йшла про самостійність України. Отут він часто впадав у крайнощі».

Володимир Винниченко писав: «…мирова делегація з боку України під проведенням С. Шелухіна, який у своїй сліпій злобі проти більшовиків не відчув усієї історичної ваги миру й давши собі зужиткувати несвідомо для себе в протиукраїнському напрямі. С. Шелухін замість зручної енергійної тактики укладення миру захопився дрібними діалектичними перемогами над більшовиками й губив голову від своїх словесних поразок, дебатував про природу російської «федерації», показуючи дешеві ефекти схоластично-правової еквілібристики. Він уявляв себе ніби на змаганнях в окружному суді, ніби під’їдаючи супротивника тонкістю адвокатського крутійства чи прокурорського нахабства в перекручуваннях, і заганяв цим справу України на слизьке. Чорна сотня взяла добру для себе тактику: у всіх умовах виявляти український максималізм, доводити деякі вимоги до абсурду, затягуючи переговори, дражнячи більшовиків, дбаючи не про мир для України, а про ослаблення Росії, про війну для більшовиків… Шелухін проявив себе як дилетант, що намагався приєднати до України землі Воронезької та Орловської губерній».

Заступником Шелухіна був спочатку Ігор Кістяковський, а з 10 серпня 1918-го — Петро Стебницький.

22