Читати книгу - "Химери Дикого поля"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Ти тут? – спитав сусід.
– Тут.
– По вимові чую, що ти один з чужинців.
– Ти теж.
– Так, я теж. Мене звати Ілля.
– Як?
– Ілля.
Я згадав, що саме через якогось Іллю опинився тут. Він, не він?
– Як ти сюди потрапив? – спитав я.
– Мене найняли налагодити систему зв’язку. Між куренями і фортецями. Обіцяли добре заплатити, та мене цікавили не гроші.
– А що?
– Ну, я був трохи причарований цими хлопцями. Вони ж круті: міцні, впевнені, з оселедцями, шаблями, розмовляли староукраїнською мовою. А я цікавився холодною зброєю, брав участь в історичних реконструкціях, до того ж був членом кількох націоналістичних організацій. Ми переймалися, що в української ідеї дуже мало прикладів успішного втілення. А тут наші люди, причому не якісь там холуї, як зазвичай, а справжні воїни. Ну, я і поїхав, хотів подивитися, що тут.
– А як опинився у підвалі?
– Так, що вони не визнали мене за свого. Сказали, що я слуга і не більше. Але я не хотів бути слугою!
– І вони не вбили тебе за це? – здивувався я.
– Ні, бо я їм потрібний. Час від часу щось у системі ламається, треба ремонтувати. Окрім мене, нікому. То заперли мене сюди. Коли потрібно, везуть до іншого куреня. Я ремонтую.
Якби не біль, я б вже підхопився і бігав камерою, бо випадково натрапив на того самого хлопця, заради якого ми з Понамкою тут і опинилися. Ось цей Ілля Нетудихата з «Оклунків-зв’язку», якого ми мусили знайти. Тепер знаємо, де він! Але це мене зовсім не радувало. Я застогнав.
– А ти міцний, – сказав Ілля. – Я думав, вони тебе таки зламають.
– Я говорив правду!
– Ти говорив не те, що вони хотіли почути.
– Я не міг брехати на свого пана!
– Бачиш, який ти відданий.
– А куди вони поділися, мої кати? Вони були, потім я знепритомнів, а потім у камері вже не було нікого.
– Прибіг якийсь панич і наказав забиратися та не чіпати тебе. Тобі пощастило.
– Нічого собі, пощастило! Та я схожий на пересмажену котлету! – роздратувався я.
– Говори тихіше, а то нас почують! – нагадав Ілля.
– Добре, вибач, – схаменувся я.
– А як ти сюди потрапив? – поцікавився сусід.
Розповів правду, але не всю. Мовляв, літали подивитися на Райгород, коли поверталися, пілот загинув через напад якогось змія, я ледь посадив літак, наскочили паничі.
– І вас не забрали у рабство? – здивувався він.
– Моя панна виявилася паничем, – розповів Іллі про подвиги Понамки.
– Ніколи не чув про таке! – здивувався він. – Слухай, а що відбувалося нагорі? Я чув постріли, вогнепальна зброя, автомати, кулемети, здається, навіть гармата стріляла. Що це було?
– Припливли якісь бандити. Хотіли захопити Заставу.
– Для чого?
– Не знаю. Але збиралися саме захопити і тримати її. Такий у них був план. Та вони не чекали, що тут є сучасна зброя.
– А вона є? – здивувався Ілля.
– Є. Гвинтівки, автомати, кулемети, гранатомети. Багато набоїв.
– Нічого собі! Жодного разу не бачив!
– Паничі ховають сучасну зброю.
– Чорт! А я думав, що це міліція чи армія прийшли, сподівався, що звільнять! Мені вже набридло сидіти у темряві з ошийником!
Ілля говорив небезпечні речі, то я вирішив помовчати.
– А що ти будеш робити далі? – спитав він.
– Що скажуть.
– Не хочеш звідси вибратися?
– З підвалу?
– Ні, з цієї чортової Січі!
Знову нічого не відповів. Краще мовчати. Бо до мовчання важче причепитися, аніж до слів.
– Ти, дивлюся, обережний, – прошепотів Ілля.
– А отой зв’язок, що ти робив, він накриває всю Січ? – змінив я тему розмови.
– Так, усю. У кожному курені, фортеці чи башті є по радіоточці. Раз на годину чергові виходять в ефір, доповідають, чи все спокійно. Можуть виходити і терміново.
– Дивно, паничі так не люблять нічого нового, але сучасну зброю мають і зв’язок налагодили.
– Мабуть, це на випадок нападу ззовні. Щоб не бігти з шаблею на танк. А зі зв’язком і в повсякденному житті зручно. Раніше доводилося надсилати вершників, а навіть найкращий вершник перелетить Січ не швидше, аніж за добу, і то, якщо мінятиме коней. Зараз же можна миттєво дізнатися, що і де відбувається.
Ну так. Якби не зв’язок, той самий напад диких було б відбити значно важче. Поки б усі дізналися, що відбувається, поки зібрали сили…
– Слухай, а можна тебе попросити, – сказав Ілля.
– Про що?
– Якщо тобі вдасться звідси вибратися, сповісти хоча б моїх родичів. Я працював у компанії «Оклунків-зв’язок», вони знають адресу. Добре?
– Добре, хоч я не уявляю, куди можна податися з Січі.
– Кажуть, є шлях рікою, – ледь чутно прошепотів Ілля.
– Там чудовиська, – зітхнув я.
– Узяти з собою зброю.
– Ну, не знаю, – я подумав, що, окрім зброї, знадобиться ще і корабель. Де його узяти?
Ми ще балакали, потім принесли їжу. Знову сухий хліб і воду. Трохи поїв, потім знову сів біля тріщини. За розмовою не так боліли опіки. Вона відволікала. Наступні дні ми багато балакали з Ільком, який розповів мені про свій таємний план.
– Я ж не так просто сюди приїхав, наче турист. У мене було завдання! – шепотів він у щілину.
– Яке ще завдання? – злякався я.
– Ну, була ідея використати паничів для звільнення України!
– Це ще як? – не зрозумів я.
– Для повалення режиму! Просто зараз пасіонарна спроможність українців дуже слабка. Щоб процес визволення закрутився, потрібні були каталізатори, дріжджі, на яких би забродив рух опору. І чому цими дріжджами не могли стати паничі? Кілька сотень їх з сучасною зброєю могли б почати повстання, яке потім би розгорілося у велику визвольну війну за Україну!
– Дурня! Та в одному тільки Оклункові кілька сотень ментів, вони б пов’язали паничів, і все!
– Ні фіга! Режим видається міцним, бо звик давити неозброєний спротив! Всі ті менти сміливі, поки з кийками і в бронежилетах проти людей з голими руками. А як тільки менти побачать автомати, то одразу розбіжаться! Ніхто з них не буде вмирати за президента чи вертикаль!
– Кілька сотень бійців все одно мало для захоплення влади у багатомільйонній країні! – сумнівався я.
– Цілком достатньо. Головне діяти рішуче і швидко. В нас же був план. Загін паничів випливає з Січі, висаджується на пристані і потім робить марш-кидок до Оклункова, бере під контроль арсенали танкового полку та колишньої тилової бази. Там десятки тисяч одиниць стрілецької зброї, мільйони набоїв. Ми беремо владу в Оклункові, арештовуємо губернатора, мера
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Химери Дикого поля», після закриття браузера.