Читати книгу - "Бігун у Лабіринті"

Томасові раптом захотілося підскочити й заулюлюкати, адже Альбі от-от погодиться.

Та, здається, ватажок зовсім не засоромився і не збирався виправдовуватися.

— Принаймні краще, ніж самому бігти до них в обійми.

Ньют так і сів.

— Альбі, час уже тобі вмикати мозок і припинити верзти дурню.

Хай як прикро Томасу було це визнавати, але якщо хлопці хочуть чогось домогтися, вони потребують допомоги Альбі. Всі глейдери беззаперечно слухалися свого ватажка.

Альбі важко зітхнув і подивився по черзі в очі кожному.

— Щось я зовсім розклеївся, хлопці. Серйозно. Мені… шкода. Чорт, я більше не маю права бути тут головним.

У Томаса перехопило подих. Він не вірив власним вухам.

— Якого дідька… — почав Ньют.

— Ні! — вигукнув Альбі. Судячи з його приреченого виразу обличчя, він остаточно здався. — Я не те мав на увазі. Послухайте. Я не кажу, що ми повинні помінятися місцями абощо. Я кажу, що… гадаю, тепер приймати рішення повинні ви. Я сам собі не довіряю. Отож… я вчиню так, як ви скажете.

Мабуть, Мінхо і Ньют були вражені не менше за Томаса.

— Гм… гаразд, — невпевнено протягнув Ньют. — От побачиш, у нас усе вийде. Обіцяю.

— Еге ж, — буркнув Альбі. І по довгій паузі провадив, та тепер у його голосі виразно чулося дивне збудження. — Слухайте. Зробімо ось що: ви призначите мене головним з аналізу карт, а я, своєю чергою, змушу глейдерів вивчати ці карти, поки дірки в них не прокрутять.

— Мене влаштовує, — відповів Мінхо. Томас хотів був підтакнути, та засумнівався, чи варто зараз влазити йому.

Альбі знову опустив ноги на долівку.

— Знаєте, годі й вигадати щось дурніше, ніж засісти тут на ніч. Сидіти б нам зараз у Картосховищі й працювати.

— Можливо, й так, — Мінхо стенув плечима.

— Ну… Я йду туди, — сказав Альбі й рішуче кивнув. — Просто зараз.

— Забудь, Альбі, — похитав Ньют головою. — Вже чути виття гріверів, хай їм грець. Зачекаймо до ранку.

Альбі нахилився вперед, упершись руками в коліна.

— Народ, ви щойно от розвели кляту пропаганду, а тепер, коли я повівся на вашу балаканину, почали скиглити. Я мушу стати таким, як раніше, і якщо я вирішив щось зробити, то зроблю. Я мушу зайнятися чимось корисним!

Томас відчув полегшення. Всі ці суперечки діяли на нього гнітюче.

— Серйозно, — підвівся Альбі, — мені це необхідно.

Він рішуче рушив до виходу.

— Ти ж це не серйозно? — вигукнув Ньют. — Зараз надвір виходити не можна!

— Я йду, і все, — Альбі витягнув з кишені в’язку ключів і потрусив ними, наче дражнив. Томас ніяк не міг збагнути, з якого доброго дива вожак глейдерів раптом так посміливішав. — Побачимося вранці, гниляки.

І він вийшов.

Дивно було усвідомлювати, що вже давно ніч, що темрява б мала поглинути все довкола, а натомість за вікном панували сірі сутінки. Така зміна освітлення діяла Томасу на нерви, а бажання поспати, яке щохвилини ставало дедалі наполегливішим, сприймалося як щось протиприродне. Час тягнувся болісно довго, і хлопець уже почав сумніватися, чи прийде колись ранок узагалі.

Глейдери давно повдягалися і, закутавшись у ковдри, намагалися заснути, що, втім, здавалося геть неможливим. У кімнаті панувала напружена атмосфера очікування чогось жахливого. Ніхто майже не розмовляв — чулося лишень шарудіння й тихе перешіптування.

Томас силкувався заснути, розуміючи, що таким чином час спливе значно швидше, та марно. Він лежав на долівці горішнього поверху на ковдрі зі ще кількома глейдерами. Єдине ліжко дісталося Ньютові.

Чак був у іншому приміщенні. Томас чомусь уявив, що хлопчик лежить, скулившись у темному кутку, і стискає ковдру, як плюшевого ведмедика. Картина діяла на нього гнітюче, та спроби відігнати її геть не вдалися.

На випадок надзвичайної ситуації майже біля кожного глейдера лежав ліхтар. Але доти, попри тьмяне неживе світло, що лилося ззовні, з метою маскування Ньют заборонив користуватися ліхтарями. Хлопці зробили все, що можна було зробити за такий короткий час для відбиття атаки гріверів: позабивали вікна дошками, перегородили меблями дверні проходи, роздали всім ножі як засоби самооборони…

Але Томаса це не заспокоїло.

Мучило передчуття, що незабаром має статися щось жахливе; відчуття приреченості й паніки каменем причавило груди. Якоїсь миті йому навіть захотілося, щоб нарешті напали ті кляті монстри — та й по всьому. Очікування було нестерпним.

Ніч була нескінченна; кожна наступна хвилина здавалася довшою за попередню. Тим часом віддалене завивання гріверів гучнішало.

Спливла ще година. Потім ще одна. Нарешті Томаса зморив сон, але спав хлопець уривками.

Прокинувся, як йому здалося, годині о другій ночі. Перекинувшись зі спини на живіт — вже й не знати вкотре за ніч, — він підклав долоні під щоку і втупився в ніжку ліжка, ледве помітну в примарному світлі сутінків.

І раптом усе змінилося.

Зовні залунав гучний гул моторів, після якого почулося вже знайоме клацання грівера, що перекочується по кам’яних плитах, наче хтось пригорщами розсипає по Глейду цвяхи. Як і більшість глейдерів, Томас умить схопився на ноги.

Всіх випередив Ньют. Він жестами наказав усім заспокоїтися, а потім, приклавши палець до губ, дав знак зберігати тишу. Намагаючись не наступати на хвору ногу, він навшпиньки, накульгуючи, пробрався до єдиного в кімнаті вікна, похапцем забитого трьома дошками. Широкі щілини між ними дозволяли бачити, що відбувається зовні. Ньют обережно визирнув надвір.

Томас нечутно підійшов до Ньюта. Пригнувся до нижньої дошки і, притулившись до неї щокою, визирнув у щілину; стояти так близько до стіни було страшно. Та, крім порожнього майдану Глейду, Томас нічого не побачив — кут огляду не дозволяв подивитися ні вгору,