Читати книгу - "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

Повернувся до листів, став читати один за одним, акуратно розкриваючи, а потім так само складаючи. Двічі не витримав і просльозився. Захотілося побачити Нюру негайно, обняти, притиснути до себе, зостатися з нею до скінчення днів. Але, подумавши ще раз, зрозумів, що, мабуть, дарма він сюди приїхав. Не його вона ждала під час війни, і не його образ берегла в пам’яті опісля. Той, кого вона ждала, був далеко ліпший за нього і ліпший зовсім не тим, що льотчик чи полковник.

Чонкін глипнув у вікно. Сонце над річкою Тьопою стояло поки що високо, був шанс добігти до станції завидна. Він склав листи, перетягнув їх резинкою, поклав на місце і обдивився, чи не зоставив якихось слідів свого перебування тут.

Ні, не зоставив.

Надів кросівки, поклав ключ на старе місце і пішов геть.

Але щойно одійшов від хати, як з-за пагорба з’явилась вона. Вона йшла з двома корзинками, бідно одягнута стара жінка. І худа. Нічого не зосталося від пухких щік, від повних персів та інших опуклостей. Порівнявшись із Чонкіним, Нюра поглянула на нього, як на незнайому людину, миттєво і байдуже, але по ще не пощезлій подекуди звичці сільських жителів привіталася і рушила далі. І він продовжив іти, але через декілька кроків озирнувся. І побачив, що й вона стоїть і дивиться на нього.

Він їй посміхнувся на весь рот фарфоровими зубами. Вона посміхнулась у відповідь, але, спохватившись, прикрила свою беззубість долонею. А потім, зоставивши корзинки на стежці, повільно пішла до нього. Підійшовши, простягла руку й сказала: «Здраствуйте, Ваня!» Так сказала, наче нічого незвичного не було в цій зустрічі. А він їй відповів: «Хай! Дуже приємно вас бачити ізнову».

Потім вони сиділи в неї, пили чай з карамельками.

Вірніше, він пив, а Нюра дивилася на нього.

– А ви зараз, стало буть, відкіля приїхали?

– Із Охайо, – сказав Чонкін.

– Далеко це? – дивувалася вона.

– Далеко, – сказав Чонкін.

– У Сибіру?

– Подалі.

Не уявляючи, що може бути далі за Сибір, Нюра промовчала.

Він зрозумів, що вона не уявляє, і сказав їй:

– Із Америки я приїхав, Нюра.

– Із Америки, – машинально повторила Нюра, а потім наче стрепенулася: – Як це з Америки? Із самої Америки?

Вона була високої думки про Чонкіна, припускала, що він здатен на багато чого, але Америка для неї зоставалася десь за хмарами в потойбічному світі, і навіть уявити, що ось людина, яка сидить перед нею, здатна існувати в Америці, вона не могла.

– Із самої Америки, – підтвердив Чонкін.

Ще більше вона здивувалася, коли зрозуміла, що Чонкін, виявляється, не на хвилинку туди залетів, а живе там із сорок шостого року, а вже коли він став розповідати їй деталі свого реального життя, то це взагалі не уклалося в її голові.

І вона йому дещо розповіла про життя односельчан, що знала і про що чула від інших…

Голова Голубєв з табору так і не повернувся. Льошка Жаров після демобілізації працював трактористом і потонув, коли на тракторі переправлявся по тонкому льоду через Тьопу. Кузьма Гладишев у сорок восьмому році, ще будучи в засланні, ризикнув нелегально приїхати в Москву, пробився до академіка Лисенка, представився йому вірним лисинківцем, поскаржився на районних сільськогосподарських крівників, які, будучи безрідними космополітами, тобто євреями, стоять на шляху всього передового. Зокрема, не дають провести наукові досліди з вирощування гібрида картоплі з помідором. Лисенко вислухав його уважно. За те, що співробітничав із німцями, пожурив, але сказав, що прагнення забезпечити країну високоврожайними сортами гібрида похвальне і заслуговує заохочення. Дякуючи його клопотанню, Гладишев був звільнений від подальшого ув’язнення і повернувся в рідне село. Але уже з паспортом їздив знову до Москви, був присутнім на знаменитій сесії ВАСХНІЛ, де під час виступів генетиків у якості одного із запрошених представників простого народу тупотів ногами і кричав: «Мухолови!» Лисенко обіцяв йому надати для дослідів велике поле, але не встиг, сам потрапив у немилість. Помер Гладишев на початку сімдесятих років і похований на місцевому цвинтарі.

На ніч Нюра постелила Чонкіну на ліжку, а сама спала на печі. Уранці вони разом поснідали, після чого він подарував їй свою фотокартку, кольорову, на фоні двохповерхового білого будинку з балкончиком. Пообіцяв їй, що надішле запрошення приїхати в Америку, після чого вони потисли один одному руки і він пішов.

Наступного літа прийшло Нюрі дивовижне послання. Конверт цупкий, з печатями, вдавленими в папір, з адресою і прізвищем Нюри, писаними друкарським способом і неруськими буквами, які вона в школі вчила давно і вже забула. Не відкриваючи конверта, Нюра довго розглядала його на світло, потім, не маючи інших порадників, побігла до Нінки Курзової, такої ж самотньої бабулі, як і вона. У шістдесятому році син Нінки Никодим пішов в армію, а додому вже не повернувся. Поїхав на заробітки у Воркуту, а там його зарізали в п’яній бійці. Нюра тоді заздрила Нінці, що та вчасно вийшла заміж і спізнала щастя материнства, але доля згодом порівняла їх у становищі. І, як думалося Нюрі, краще вже не народжувати дитини, ніж народити, виростити і втратити.

Нінка також вертіла довго конверта, роздивлялася і мацала, і порадила Нюрі не відкривати, а віднести одразу Куди Слід, нехай, мовляв, там подивляться, що й до чого. Тому що в такому конверті мало що може бути, Нінка чула по радіо, що личинки тих самих колорадських жуків можуть у достатній кількості знаходитися в конверті, а тепер навіть бомби є такі, що розсилаються людям по пошті. А втім, і самій Нінці було цікаво, а Нюрі іще більш, тим паче що в неї були реальніші припущення, в яких вона не зовсім обманулася.

Відкривши конверта, вона знайшла у ньому завірене нотаріусом запрошення (по-англійськи, але з перекладом російською), де було сказано, що громадянин Сполучених Штатів Америки містер Джон Чонкін запрошує громадянку Союзу Радянських Соціалістичних Республік Анну Бєляшову до себе в штат Огайо, у гості, строком на один місяць і зобов’язується оплатити дорогу туди й назад, утримання запрошеної і медичне страхування. Тут же й був квиток на літак компанії «Континентал».

Побачивши таке, Нінка, яка і в старечих літах зосталася заздрісницею, спершу втратила дар мови, а потім запитала:

– Ну так що ж, поїдеш?

– Ну а