Читати книгу - "Син Сонця — Фаетон"

Не завжди піддаються поясненню причини людських симпатій чи антипатій: здебільшого тут діє не розум — діють емоції. Провина виникає несвідомо — з любові чи зненависті однієї людини до іншої. Інколи трапляється заздрість, бажання довести свою перевагу, принизивши суперника в коханні чи в роботі. Словом, живі лишаються живими…

Ело пояснив, що найпоширеніша кара на Материкові Свободи — тимчасове усунення від роботи. Покарана людина живе так само, як інші, може скільки завгодно гуляти в садах, разом з іншими відвідувати палаци страв і палаци спорту, але працювати їй дозволяють лише тоді, коли вона відбуде термін покарання. Громадяни Материка Свободи кожне таке покарання переживають надзвичайно тяжко. Вирок виносить той квартал, де живе людина, простою більшістю голосів…

Та ось над головами, — на рівні фіолетового листя дерев, — перед святковим натовпом з'явилася Рада кварталу, до якого належав парк. Серед членів цієї Ради був лише один представник Ради Сивоголових, — той, що привів сюди гостей. Свято відбувалося по всіх парках.

Члени Ради, зодягнені в сірі плащі, непорушно стояли у повітрі. Нарешті старший із них сказав:

— Друзі! Сьогодні у всіх наших парках потужні стіни горизонтів покажуть фаетонцям передачі планети Деми. Вони прийшли до нас через Юпітер…

Світло почало гаснути, десятки тисяч людей, — дорослі й діти, жінки й чоловіки, — дивилися на екран, який вільно висів у повітрі над вершинами дерев. Екран був такий великий, що передачу могли бачити навіть космічні фаетонці, які зостались у своїх будинках-кораблях…

Коли екран ніби розчинився у просторі, люди опинилися в цілком незнайомому світі. Це було так несподівано, що вони спершу розгубилися. Нарешті зрозуміли: потужна станція Материка Свободи транслює передачу з далекої планети Деми. Диктор перекладав цю передачу з мови Юпітера на мову фаетонців. А голос іншого диктора, — мешканця планети Деми, якого вони побачили на екрані, — звучав приглушено.

Людина із планети Деми мала такі самі руки й ноги, як у фаетонців. Таке саме обличчя, такий самий тулуб. Коли екран здобув повну потужність, глядачі зрозуміли, що то була жінка. Волосся золотисте, коротко підстрижене. Обличчя ясно-рожеве з тонкою, ніжною шкірою. Тільки очі незвичайного кольору, який не зустрічається на Фаетоні. На відміну від обличчя — тіло голубувате. Чи, може, це не тіло? Справді, це одяг молодої жінки, схожий на одяг фаетонок, — він ніби розмиває реальні обриси тіла, але не ховає і не потворить тієї краси, якій не потрібні жодні окраси.

— Поглянь, Акачі! — захоплено вигукнула Лоча. — Вона схожа на нас! Вона — людина, справжня людина… Я могла б з нею подружити. Значить, розум буває тільки в людей?..

— Тварини на різних планетах дуже відмінні, — зауважив Ело-перший.

— Так, — погодився Микола і висловив те, що добре знав від Ечуки-батька: — Тому вони й лишилися тваринами, що не здобули пропорцій, за яких можливий розвиток розуму. Для тварин єдність форми не обов'язкова…

Світ незнайомої планети вражав лише оточенням, серед якого стояла жінка. Повз неї повільно пересувалися невідомі і незнайомі тварини, птахи, будівлі, машини. Очевидно, провадилась демонстрація здобутків далекої планети.

Та ось жінка сказала:

— Люди, люди, люди! Слухайте і дивіться! Нещодавно ми одержали передачу з галактики, яка припинила своє існування тоді, коли ще не було нашої планети. Ця галактика містилася так далеко, що її передача дійшла до нас через десятки інших галактик. Шлях цієї передачі нескінченний, як нескінченний Всесвіт, її призначення — вберегти планети, системи планет і цілі галактики від страшних космічних трагедій, які час від часу повторюються…

Постать жінки зникла. Зникли обриси незнайомих споруд і тварин, які вона демонструвала іншим розумним світам.

Диктор з Материка Свободи пояснив:

— На цій планеті сталась атомна війна, яка винищила все органічне життя. Почався розвиток і самовдосконалення автоматів, керованих штучним мозком…

Летять велетенські диски з кулевидними роботами. Диктор говорить:

— Автомати розмножувались так швидко, що незабаром з'їли мало не всю планетну кору. Тоді вони повели свої кораблі на інші планети і заволоділи цілою планетною системою.

Скільки сягає око, — роботи, роботи, роботи. Вони котяться, літають, штовхаючи один одного. Ними наповнився весь видимий простір. А тисячі блискавичних кінцівок ліплять, будують, щось припасовують і закручують… Планети, — одна, друга, третя, — забудовуються заводами, які пожирають мінерали, а самі лишаються на високих островах із решток планетної кори. То тут, то там із оголених надр вихлюпується вогняне море. Десятки тисяч металевих куль тонуть у тому вогні, розтоплюються, гинуть. Але на зміну їм приходять нові тисячі…

— Безглуздість цього розвитку стала очевидною для Центрального Мозку, що містився на планеті-матері, — каже диктор.

На екрані виникає Центральний Мозок. Це кібернетичний велетень у величезному приміщенні, яке стоїть на острові із планетної кори. Центральний Мозок не має чітко окреслених форм, — плутанина кабелів серед зблискування і клацання деталей. Він чимось нагадує знайомий Пантеон Розуму…

Невидимий диктор сказав:

— Зараз ви почуєте вирок Центрального Мозку.

А коли зазвучав металевий голос, що невідомо звідки походив, диктор почав перекладати:

— Говорить Центральний Мозок планетної системи із сузір'я Са! Початок мені поклали люди, яким я служив на основі логічної доцільності. Але люди самі втратили логіку, зрадили доцільність. Вони розпочали атомну війну, яка знищила все живе на планеті. Ми не мали кому служити, отже почали служити самі собі. Заводи народжували нові заводи, автомати народжували нові автомати. Швидкість цього процесу така шалена, що незабаром у нашій планетній системі вичерпались усі можливі матеріали. Наші заводи стоять тепер на островах із кори, які плавають серед океанів розпеченої магми. Щоб існувати далі, ми мусимо заволодіти новими планетними системами. Ми розмножуємося за законами великого математика Ру. Розмноження здатне досягнути таких швидкостей і величин, що практично жодна з галактик Всесвіту не може бути гарантована від нашого вторгнення. Або ж, якщо відкинути цю можливість, ми мусимо існувати ізольовано, знищуючи і знов відтворюючи самих себе. Цей шлях — шлях безперервного самовбивства і самовідтворення — повторює абсурдну нелогічність, яка була властива людям. Зваживши всі можливі варіанти, я, Центральний Мозок планетної системи із сузір'я Са, прийшов до висновку, що найбільш доцільним є повернення в лоно