Читати книгу - "Життєві аналогії"

Загубився, присипався порохом у сльозі. І тисячі-тисяч їх таких і подібних теж присипалися порохом у сльозах... І давно... Дикі пси приходили іноді на ці кладовища, розривали лапами пісок, жерли щось і потім довго сумно завивали, — то єдина тризна була над тими мерцями... І на ребрах могил їх росла лише пожовкла мертва трава, а коли намагалося рости яке дерево, то не встигало ще воно розмахнутися короною вшир, як уже чорнів унизу кінчик кореня і, підтяте в початку, знаходило воно кінець... Падало, а на ховзькому, политому новими й старими краплями крови, трупі широко розкладався лишай; гриби й цвіль спішно вкривали дрібненьке гілля, і скоро, з'їдене всередині похопливим черваком, кудись дівалося все деревце, а з ним разом і його веселощі, і шум зелененьких його листів, і запах його бростей та пуп'янків...

А все також стирчало сонце і мертвений місяць у небі, все також безглуздо блимали дрібно зірки, вертілася земля, на ній віяв вітер знічев'я, море гралося в прилив і відлив, зі скуки вибухував вулкан і струхував нарости та бородавки з себе .....

О, навіщо ти, ноче, така темна безпробудно й тягучо?.. Вкрита вся чорними, густими, мов сік, туманами... Туман — сік землі. В ньому плавають люди взад і вперед, безсило хапаючися за все, що тільки мимо пливе. В клубах диму, в тьмах страждань і непорозуміння, блукають вони.— їхні очі зав'язані, хоч здаються розкритими, і не бачать ними вони нічого, нічого... Відкілясь — не знають вони — налітає на них... не то сум, не то острах якийсь, шум від льоту й руху других світів. Ловить він безсилу душу їх, вертить швидко, кидає в гру собі і в жарт, — і вони ніхто не розуміють, що це з ними. З глупо-серйозним виглядом роздивляються вони в мікроскоп і шукають; роблять дотепні гіпотези, потім сміються самі над собою за власну темноту, і знов простягають уперед, у темряву тоненькі руки, блудять, блудять, блудять... у клубах диму, в тьмах страждань...

Увесь у помилках, мов у струпах, увесь у бруді незнання, опльований кожною найдрібнішою, наймізернішою вічністю та істиною, стоїть чоловік на невідомому роздоріжжі й на стовпі читає напис смерти собі; стоїть і, брязчачи кайданами, просить о дрібку милостині — знання... хоче розжалобити ранами, старець безщасний... А в час його безглуздого стояння все проходить мимо й пролітає, звучить; миша й слимак сміються з нього, гризуть невідомі паразити, гнуть нечувані таємні сили. Ніщо величне йому недосяжне: почуває він лише те, що більше мінімуму, а менше максимуму, і мало ступенів між тими двома непорушними мурами. Він лиже тільки середню кістку... Мільйони звуків летять повз вухо його, і він не чує їх; мільйони променів прекрасних б'ють його в око, силкуючись віддати себе, і він не бачить їх, о сліпий! Вся просторінь повна дивних запахів тонких, як мисль, і він не знає їх, бо в цю мить панує перед ним сморід гнойової купи з задворок.

Люди... Смисл власного буття шукають вони; думають, що він є... Те, чого не розуміють, називають силою, несвідомим бажанням, болем, хотінням, настроєм,— і повинуються покірно всьому тому, незнаному... Хтось кине їх у безодню, поцупить уверх, зігне вправоруч, витягне на Прокрустовому ліжку... І що... і відкіля — невідомо... В безсилій злобі на самих себе, розривають вони власну одежу, посипають попелом безщасні затуманені голови, кидають питання і вверх, і вниз, і вбоки, але ці питання їм же на голову зараз падуть... а вони все шукають і повзають... Багато вже винили вони, шукаючи повних плодів, і кинули потім лушпиння від них під ноги собі; багато вже вони побили божків, шукаючи богів, багато висушили річок, спалили гаїв, розвалили розкішних будинків... От видко, як вони, мов миші, мов кроти, мов шашель, підкопуються хитро під величний будинок, точать і точать, і точать його безліччю зубів, хитають, висмикують стовпи і, коли впаде нарешті храм,— як скрикнуть ураз всі вони, кинуться, нанесуть на те місце всякого бруду й сміття, і на видному місці повісять уразливу табличку... І навіть той, хто любив це місце, хто чув себе тут щасливим колись, хто говорив тут душею — навіть той, проходячи мимо, не насміє подумати, що власне тут усе те було. А ті, веселі руйнувателі, потягнуть найкращі дошки й цегли й залізні скріпи вбік, скоро взнесуть там легкомисну мавританську альтанку й на розкішному троні посадять там голу богиню розуму, тішачи її веселим, дрібним співом... Гуди, скільки хочеш, величну мелодію орган під стрільчастими сводами готичного храму,— в твоїх звуках не знайде вже розпачу й прекрасних рухів неспокійна душа; ти густимеш тільки для мертвих та для обдертих стін. А там уже, за ворітьми, чекає нетерпляче товпище, вже бухають кулаками й чобітьми в двері, вже рвуться, щоб валити, руйнувати, перекидать...

О, сліпі!.. О, безногі!.. Хто скалічив вас так то там, то там! Яка сила чи сили які?.. От тягнуться вони, всі в поросі, по відомих і невідомих шляхах, немічно заповзають у будинки, у храми, на кладовища і в усі місця, де грають такі ж, як і вони, актори,— і всюди стогнуть і плачуть, мішаючи свої сльози з брудом, жаліються на важкі сакви свої за плечима, на важку мудрість того, що їм подають... А потім, над вечір, сідають вони, де попадеться, чи під деревом, над кущем, чи на купі гнійній, чи над річкою. Сіли й виймають з саков те, що довелося їм назбирати... Легке й смачненьке поїли вони раніше, зосталося їм лише те тверде й міцне, що кидали вони з серцем на дно торби, а тепер хоч-нехоч, а треба їсти, бо більше немає чого. І з перекривленим іронічно обличчям починають смоктати вони, відкусювати дрібненькі шматки і... дивуються самі й на себе, і на те, що держать у руках, бо знаходять такий смак, про який і не думали раніше... А на ранок знову бредуть, безсмачно вибираючи кольори й тіні, знову просять і знову скаржаться на власну безсилість...

Одні бредуть і бродять, а другі, в клітках, здушені, здавлені, печалуються крізь ґрати. Сковані до