Читати книгу - "Важка весна"

хвостик уже не витримує цієї ваги. Та особлива теплота, яка не пече і вже не душить, бо така рівномірна, ніби регульована температура повітря в оранжереї. І здається, що пори року домовилися про спільний клімат, теплий, мов вода на літній мілині; і людським почуттям і думкам, здається, врешті пропонується спільний знаменник, який подолає всі суперечності.

Отож той лист, що несподівано випав із Віхертової книги, видався особливо недоречним. Узагалі-то він не дуже хотів читати роман, але оскільки Арлетта його так хвалила, вирішив це зробити, і врешті, подумав собі, серед прощально спокійної і синьої осені жваво вийде на світ Божий життєвий досвід німецького письменника.

Але через цей лист Die Majorin (Пані Майорова) знову залишилася осторонь. Спочатку він механічно схопив складений навпіл листок із ліжка і встромив у книгу; але тієї ж миті уже встромлений листочок відкрився, і з’явився широкий і жирний почерк. І здалося, немов на нього насунулася зловісна тінь.

«Дорога мала,

чому Ви не прийшли? Чому змушуєте страждати серце, яке й миті не може без Вас?

Завтра після обіду я знову чекатиму на Вас і післязавтра також. Але прийдіть обов’язково, бо Вас неймовірно жадає

Ваш Антуан».

Вона не ходила, сказав до себе. Але відчував, що закидає їй те, що вона отримала цього листа. Вона нічим не завинила, але все одно він їй нерозсудливо закидає це. Але що вона може, коли вона така ж нерозсудлива, як і її рухи, коли встромляє лист у першу книгу, яку витягне з полиці, і вже наступної миті забуває про це і пропонує йому її прочитати?

— Що вже досить? — запитав Ів.

— Щось ніяк не можу почати.

І йому було незатишно, що Ів встряє в його роздуми, але водночас подобалося, що може бути незалежним від її дитячих пасток.

— Прусський автор, — сказав. — Може, це дурниці, але мені несила подолати в собі спротив.

— Дуже зрозумілий спротив.

— Особливо коли там спротив був неможливий.

— Добре охоронялося, так?

— Справа навіть не в цьому, а в усвідомленні, що печі день і ніч пожирають людські кістки, і їхній дим пливе над бараками, і все це робить людина з людиною. Жах, від якого у виснаженому тілі починає знесилюватися людська сутність, ще до того, як флегмони загноять ноги чи пронос висмокче тіло. Душа починає знесилюватися, дух, чи як ми ще там хочемо називати життєві принципи, які дають стрижень нашим устремлінням.

Ів хитнув головою.

А що це він сьогодні переймається цим? — подумав.

— Але я дещо читав про бунти в таборах, — сказав хлопець.

— Це було вже безпосередньо перед закінченням війни. Звісно, дехто собі цим врятував життя, але вже тоді все було вирішене. Одинадцять мільйонів європейців уже перетворилися на попіл.

— Одинадцять мільйонів... — І його слова мали відгук щирого здивування.

— Я був свідком одного бунту. Взагалі-то це не був бунт у тому сенсі, що ми зараз говорили; це був чин однієї людини. Але для мене він мав значення справжнього бунту. Може, через місце й обставини. Може, через те, що був цим бунтівником санітар, тобто людина, яка мала там до смерті такий же стосунок, як і я.

Навіщо він це йому розповідає? Бо Ів сам його спонукав? Бо такий недосвідчений і молодий, що бажає вражаючих оповідок? Але було це таке близьке минуле чим завгодно, тільки не казкою, може, правильно, якщо хтось почує дрібку з того, що вже зараз перетворюється на легенду. Тому продовжив:

— Зранку сонце вже осяяло неймовірно довгий ряд вагонів, тобто відкритих ящиків зі стоячими останками, що мали за дах лише німецьке небо. Всю минулу ніч тривало закопування ста шістдесяти трупів біля самої колії, і він, той санітар Янош, керував роботою. Зовсім новою роботою, бо вперше після довгого часу наші мумії не потрапили в піч. І хоча двадцять п’ять чи тридцять вагонів уже тиждень були без їди, а тому вантажівки коло локомотива наповнювалися ще швидше, — людина втішалася тим, що вільну природу навколо неї заливає сонячне сяйво. Янош, незважаючи на нічну роботу, зіскочив з вагона свіжий і рухливий, так що здавалося, ніби злилися в ньому всі іскорки, які ще тліли в тілах умирущих. І через нього й сонце я теж встав, хоча б радше лишався під коцом, у кутку зачиненого товарного вагона.

Перед вагоном стояв хлопець-поляк і долонею лівої руки гладив суху праву руку, а в цей час Янош оглядав її. Тоненький п’ятирічний хлопчина з поголеною головою, блідий і зелений, бо п’ять днів і шість ночей нічого не їв. І раніше есесівець стріляв саме через те, що ці скелети збіглися до вагона, який самотньо стояв на сусідній колії, наповнений картоплею. Малий був серед них, і куля влучила йому в лікоть.

— Який замазура... — Янош по-батьківськи бурмотів до малого. Саме тоді