Читати книгу - "Чигиринський сотник"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Та й шмагонув коня нагайкою. Погнали вони учвал, а як уже поріг минали, то зиркнув Михась через плече та й бачить: висунулося з-за скелля при березі кількоро голів рогатих і зирять їм услід лискучими та круглими, мов ґудзики, очицями.
— Батьку, — кричить Михась і коня назад завертає,— ондо, он до… чортенята!
А Обух його жеребця ухопив за повід і потяг чимдуж уперед.
— Не озирайся на них, — каже, — а то навік тут зостанешся!
Перелякався Михась, вдарив коня закаблуками та й погнав, як вітер.
Аж до вечора мчали вони, тільки вряди-годи спиняючись, щоб коні перепочили. Поминули Вовче Горло, — тіснину поміж двома островами на Дніпрі, де вода реве і мчить мов навіжена, що й не один човен тут потонув, — поминули й Гавин та Кухарів острови. Видно було з берега, що мріють на тих островах білі хати під жовтими стріхами, та не захтів характерник туди переправлятися.
— Козаки там живуть, що прозиваються сиднями, або ж гніздюками, — каже він Михасеві.— Худобу держать, рибу ловлять та звіра… але ніколи нам у гості ходити!
Ночували того вечора у Лишній балці, а вранці проїхали поріг, що теж Лишній звався. Характерник знай поганяв та поганяв коня. Пополудні зостався позаду поріг Будило, і вже надвечір почув Михась ревисько та клекіт води, що долинали з Дніпра.
— Отсе тобі й Онук-поріг, — каже характерник, правлячи коня до берега. — Зветься він іще Вовнизьким порогом.
— А чого ж Онуком його прозивають? — питається Михась.
— А прислухайся, — каже характерник.
Малий козак наставив вуха та й чує: реве вода в тому порозі, аж земля трясеться. Аж раптом і вщухло теє ревисько. Тільки ж замість того іздаля почулося ще дужче дудоніння — таке, наче глухо заревів хтось у відповідь.
— Се Ненаситець відгукується, Дід-поріг, — каже характерник. — Отак вони й балакають весь час… то один, то другий гукає!
— А чорти тут є? — питається Михась.
— До дідька й більше! Тут стільки їх, що вночі ліпше й до берега не під’їжджати… не те що ночувати тут! На цьому порозі вони вила гострять, котрими в Пеклі грішні душі нахромлюють… — Обух аж сплюнув. — Їдьмо хутчій, а то ще дух почують!
Наступного дня перепливли вони Дніпро на Таволжанській переправі та й подалися руським берегом.
— Ох, — каже Михась, зиркаючи доокруж, — яка ж то велика наша Україна! І земель вільних у ній в достатку, і звіра, й птиці тьма-тьменна… а такої річки, як отсе Дніпро, то, либонь, у всьому світі немає!
Похитав характерник головою.
— Ой, сину, — каже, — обкипіла ця земля кров’ю козацькою, що й місця такого немає, де вона не проллялася б! Лізе та й лізе сюди всяка нечисть… шаблю не встигаєш гострити! Щоб залишалася Вкраїна ця нашою, весь час треба воювати… — Та й посмутнів. — Часом прозираю я в будучину, і тяжко мені на душі…
— А то чого? — питається Михась.
— Настане така пора, коли обплутають усю землю дротом, а в небі залізні птахи будуть літати… Заженуть пани люд Дажбожий у неволю, загатять Дніпро і пороги затоплять, що й сліда не зостанеться! Не буде ні Січи, ні Великого Лугу — житимуть на сих берегах москалі та німота, а козацькі діти будуть московщиною цвенькати…
Аж сплюнув Обух спересердя.
— Не знаю, нащо дав Господь мені сей дар… Тяжко й гірко мені од нього!
— То, може ж, іще й не буде воно, — каже Михась несміло. — Не покине ж Батько Троян своїх дітей… а то нащо й трудитися отсе нам?
Характерник усміхнувся з осмутою.
— На те трудитися треба, сину, що живемо ми тут і зараз… Нащось треба було се Господові, а то в інший час послав би наші душі в сей світ! Ну, та менше з тим. Он і Ненаситець уже видно…
Виїхали вони на височенну скелю, що над Дніпром стояла, й Михасеві аж дух забило. Стримить унизу могутнє каміння, що весь Дніпро загатило від правого берега до лівого, а вода реве поміж ним, клекоче та падає з таким страшенним гуком, що у вухах закладає. Над тим камінням веселка Божа грає і ряхтить усіма барвами. Не видно, де той поріг починається, а де закінчується, — куди око засягне, скрізь теє скелля чорніє по Дніпру.
— Отсе Дід-поріг, що Ненаситцем прозивається, а за давнини звали його Неясить-поріг! — гукнув характерник Михасеві на вухо. — Не замерзає він узимку, бо вода тут жене зі страшенною силою. Дванадцять лав у сьому порозі — Рвана, Служба, Гостренька, Одинцевська, Рогіжна, Юрова, Булгарська, Богатирська, Довгопола, Козяча, Мокрі Кладі й Рогата.
— А головний чорт тут живе? — питається Михась.
Показав Обух униз, де під скелею крутився страшенний вир.
— Отсе тут його оселя… тут і вхід у Пекло, нехай прокляте буде! Вночі вилазить він звідтіля й вилежується догори пузом на камінні, просто посеред Дніпра.
— А правда, що Богун сей поріг переплив?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чигиринський сотник», після закриття браузера.