Читати книгу - "Скалаки"

— А вона, бідолашечка, ще й не знає нічого...

Прийшли вони додому надвечір. У дворі було тихо, не чути ані голосочка. Їржик здивувався, що Лідка й досі не вибігла стрічати їх, як звичайно.

— Що воно таке! До села, чи що, всі пішли? — чудувався господар.

На порозі світлиці обидва спинилися, приголомшені. Стільці валялись поперекидані, стіл був зсунутий зі свого місця, а в кутку біля печі сиділа стара Бартоньова й плакала.

— Що це тут діється!? — скрикнув Балтазар, пойнятий лихим здогадом.

Старенька, побачивши господаря, заридала:

— Нема її! Нема!

— Кого? Лідки? — квапливо спитали обидва.

— Лідки,— простогнала стара.— Забрали її!

— Як то забрали? — вигукнув Салакварда.— Годі ревти, розкажи, що сталося! — звелів він бабі.

Та Бартоньова ще довго не могла здобутися на слово. Нарешті розповіла: по обіді Ванєк пішов до села, а Лідка сиділа надворі під липами. Тут підійшли якісь два чужих чоловіки, один наче дозорець, і звеліли Лідці йти за ними на фільварок.

— Дівчина втекла до світлиці, не давалася їм, і я її боронила, та ті гицлі затялись на своєму — мовляв, Лідка сирота, батька-матері не має й до повноліття належить панові. Я не давала дівчини, то мене як турнули осюди в куток, я вже й устати не могла, мусила дивитись, як мою Лідку забрали та повели до двора служити. Боже мій, боже! — знову заголосила стара.

Балтазар і Їржик ужахнулися. Старий драгун у гніві почав бігати по світлиці та лаятись. Потім, раптово спинившись, вигукнув:

— Де той Ванєк? Хай сідлає Медушку. Я їм покажу, чия це дівка.

— Куди ви хочете, дядьку? — спитав Їржик, що стояв із нахмуреним чолом.

— Як то куди? Куди ж, як не до двора? Заберу назад Лідушку, хоч би й...

— Дядьку Балтазаре, я теж був зразу про це подумав, але цього не можна.

— Добрий мені зух, а ще її...

Їржик, хоч і дуже схвильований тієї пригодою, все-таки не стратив здорового глузду. Він почав доводити Балтазарові, що в дворі з нього тільки посміються або ще й батога дадуть скуштувати, а Лідушці від того буде тільки шкода.

Довго умовляв Їржик старого; нарешті, коли минув перший спалах гніву, Балтазар послухався.

— Але що ж робити? Хіба можна лишити її в тому кублі гріха й ганьби?

— Про те ви не турбуйтесь, я її визволю звідти, тільки ви не робіть нічого, й пальцем не ворухніть. Але на «Скелі» вона не буде безпечна, я відведу її на Мартинівський хутір, у тому закутку її так скоро не знайдуть, а потім...

Бартоньова, плачучи, просила, щоб не лишали там дівчину сохнути з туги.

— Ой дитятко ж моє, золоте, єдине! — бідкалася вона.

— Я сьогодні ж дам їй знати, що ми не покинемо її в біді й визволимо якнайскорше.

— А як?

— Те вже полиште на мене, пізніше взнаєте. А тепер зоставайтеся здорові; вже вечоріє, а до Плговського двора не близенький світ. Лідки не дам і на макове зерня скривдити, або ж...— блиснувши очима, він погрозливо підняв кулак.

Потім квапливо вийшов.

Хоч настала осінь, та князь Пікколоміні не від’їхав, як звичайно, в столицю. Бо цього року він приїхав до замка пізно, недужий, стомлений. Тут, у тихому гірському куточку, він помалу відпочив і, набравшися сили, вирішив по змозі зажити сільських утіх. Збирався строїти великі лови, розіслав запрошення всій околишній шляхті.

Йосиф-Парілле Пікколоміні встав пізно, мало не опівдні. Він щойно відставив чашку, з якої сьорбав шоколад, коли йому доповіли, що прийшов його колишній камердинер, нині плговський економ. Князь звелів негайно впустити його і, спитавши про те, про се, промовив зрештою:

— Ну, що там нового?

Він знав, що економ запевне прийшов із якоюсь новинкою.

Колишній камердинер розповів, як випадково дізнався, що то за дівчина, котру ясновельможний пай, коли його ласка пригадати, спіткав на вловах три роки тому, і сказав, що та дівчина тепер у нього. Князь здивовано глянув на економа; той додав іще, яким побитом заволодів нею та що мав на те повне право, і дозволив собі зауважити, що баба тієї дівчини або господар «Скелі», певне, будуть вимагати, аби її відпустили, і, може, прийдуть до самого ясновельможного пана.

— А вона така сама гарна, як і тоді? — спитав Пікколоміні.

— Мабуть, іще