Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

регулярно, щонеділі виступала для вражених нею і її залою туристів, і навіть зняли про неї фільм для місцевого телебачення. Камера показувала то її, то картини. Ну, й живих глядачів, які сиділи у декількох рядах. Коли вона отримала ту касету, то дивилася її багато разів, майже щовечора, по телевізору, який спеціально для цього купила. А потім написала першого закінченого листа.

Коханий Татусю, надсилаю тобі касету з мого сольного виступу. Я би дуже хотіла, щоби ти подивився її без упереджень. Гадаю, що ми повинні нарешті помиритися. Я завжди любила тебе і — тепер уже можу про це сказати — писала тобі майже щодня. Я й досі маю усі ці листи. Якби ти хотів їх колись переглянути, то я запакую їх у пачку й перешлю тобі, їх багато. Ти не мав рації. Я мала талант, лиш ти не міг його розпізнати. Я дуже працювала, і тепер на мої виступи приходить багато людей. Коли я танцюю, зала у моєму театрі переповнена. Я вже бачу, як ти дивно посміхаєшся — це іронія, я знаю. Я завжди боялася цієї посмішки. Мене палив сором, що я така, яка є, що я взагалі є. Але кожне почуття має свої межі — я вже надто стара, щоби соромитись, а ти вже надто старий, щоб ігнорувати мене. Може, тепер усе складеться між нами добре, і ми забудемо давні образи. Будемо як батько і донька.

Того самого дня, коли вона занесла пакунок на пошту, отримала увечері телеграму. Її батько помер. Вона зібгала той листок паперу і кинула на підлогу. На додачу ще й подерла його підборами. Розлючена. Тієї ночі вона позапалювала усі лампи, принесла фарби й домалювала в залі ще одне обличчя — в четвертому ряді партеру. Потім перехрестилася на нього і знову почала танцювати.

Ворожіння на квасолі

Пйотровський підвозив його на Саську Кемпу, але не під'їжджав під сам будинок; зупинявся за два квартали, на початку Французької. Гарно вичищений чорний лімузин занурювався у м’ясисту тінь дерев, проте й так усі, котрі минали його, уповільнювали крок і з підозрою приглядалися до лискучого кузова. Таких машин було небагато.

Він ішов сам. Пйотровський залишався в машині і, розвалившись на сидінні, курив цигарки. С. знав, що він думає, курячи одну за одною і видмухуючи дим через опущене вікно. Думає, що він має коханку, що це до неї їздить і для неї має ті пакуночки, загорнуті про людське око у звичайний сірий папір. Коханка теж була би небезпечною, думав С., але була би більш людською, зрозумілішою для інших. Більшість із них мала якихось коханок, більш чи менш офіційно. С. насував капелюха глибоко на очі, піднімав комір плаща, щоби принаймні обличчя не було видно. Минав маленьку крамничку на розі, а потім повертав ліворуч, уздовж металевої огорожі, яка раптом переходила у хвіртку. Тоді він зупинявся і обережно розглядався довкруж. Цим жестом він теж привертав увагу, наче боявся, що за ним стежать. Потрісканою бетонною доріжкою входив на трав’янисте подвір’я, а звідти — на тісну сходову клітку.

Сімейство мешкало у трикімнатній, просторій квартирі на другому поверсі. Вони завжди звідкись знали, що він прийде — а може, йому так тільки здавалося. Завжди були приготовані. Круглий стіл уже був прикритий клаптем сірого паперу, збоку завжди лежав той самий хімічний олівець, щоразу менший. У повітрі стояв запах пасти до підлоги та їжі — соусу, капусти, розігрітого на сковорідці жиру. Часом з кімнати старух долинала музика з грамофона — якісь іще довоєнні танґо. С. ставив на столику під дзеркалом паперову торбу з подарунками. Найчастіше там була кава, американський шоколад, баночка кав’яру, банка шинки, часом пляшка справжнього французького вина — усе, що він міг нашвидкуруч купити в буфеті ЦК.

Пані Ядвіґа, дрібненька й сухенька, як шкварка, витягала оті скарби, зітхаючи із захопленням, а пані Урсула, рум’яна й висока, заглядала їй через плече. Зиркав також на подарунки їхній брат, наймолодший з усієї трійки, хоча й сімдесятикількарічний. Вони його називали Женя, на російський лад, завжди були з ним надміру дбайливі, як то старші сестри з молодшим братом. Женя радів його приходові. Урсула витягала з буфета пляшку і наливала їм обом по чарці горілки. Самі вони не пили. Може, цим і пояснювалась радість старенького. Женя радісно випивав одним духом горілку, потирав сухі, веснянкуваті руки з білими нігтями, такими блідими, наче поросли якоюсь тоненькою плівкою. Жінки сідали на канапі і раптом ставали дуже схожими — обидві сиві, висушені, з брошками під шиєю. Потьмянілі прикраси висмоктували рештки блиску з їхніх облич — обидві бліді, наче напудрені.

«Як там у великому світі?», — ритуально питав Женя, а С. відповідав: «Кепсько, але йде до кращого». І цей вступ розпочинав пусту розмову про погоду, про чутки з міста, про плітки на вулиці, про саджанці помідорів, що проростали на підвіконнях і ніколи не пересаджувались на грядку. Потім Урсула приносила чай, який треба було пити у відносному мовчанні й зі смаком, хоча чай майже ніколи не бував добрим. Ядвіга подавала куплені тістечка, посипані цукром, але укладаючи їх на тарілочці, розпихала печиво довгими тонкими пальцями, і цей жест відбирав у них усю апетитність. С. так ніколи й не скуштував тих тістечок. Мав враження, що це завжди були ті самі крихкі тістечка, які роками викладалися на тарілочку, а потім ховались у бляшану довгу шабатурку аж до наступного візиту.

Із Женею не можна було розмовляти — такою була правда. Починав хихотіти у найменш відповідних місцях. Раптом збуджено підхоплювався, потім одразу сідав. Коротко пристрижений чубчик робив його схожим на якусь підстаркувату дитину, дитину, яка постаріла внаслідок таємничої хвороби. А однак же, С. почувався тут на диво добре. Вже за тим чаєм розпружувався, розстібав комірець сорочки під шиєю, знімав навіть піджак і вішав його на спинку стільця, наче прийшов на гру в карти, на бридж до старих друзів. На найзвичайнісінький у світі бридж. Пані