Читати книгу - "Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька"

– командири останніх надавали (або принаймні пропонували) націоналістам форму військовослужбовців Червоної армії (а це, згідно з ратифікованими Німеччиною Гаазькими конвенціями про закони та правила ведення війни на суходолі, було військовим злочином), в яких ті мали перетинати лінію фронту.

З-поміж інших унікальних першоджерел – три звернення громадян до Степана Бандери «з підтримкою розбудови Української державності» (всі – без дати, підписи: «Українці Жидачивщини», «Організація українських націоналістів і все громадянство села Делієва Галицької округи», Сколе, Повітовий провід ОУН»), директиви провідників ОУН з питань ідеологічних, використання національної символіки, резолюція студентських зборів у Львові на підтримку Акта від 6 липня (з невідомою кількістю учасників та навчальних закладів, які вони представляли), звіти активістів ОУН про стан справ на різних територіях (4), поіменні списки членів похідних груп (9), їх звіти та звіти територіальних осередків ОУН (31), «протокол переведення акта проголошення Української Самостійної Держави в с. Городилів» з датою 20 липня, звернення керівників Житомирських обласного та міського управлінь до Я. Стецька про підтримку («підписи нечіткі», дата – 22 липня). Цікаво, що 5 серпня Стецько направив їм подячного листа з Берліна, підписавши його «вр. голова Українського державного правління», підсумки «плебісциту» жителів окремих сіл Тернопільщини про підтримку Акта та проти приєднання Галичини до Генерал-губернаторства і спогади однієї з учасниць похідних груп.

Усе це, на думку шановного професора (наскільки мені пощастило це зрозуміти), мабуть, повинно засвідчити основний висновок науковця. Вершиною його розповіді про події 30 червня є таке епічне твердження: «Нині важко описати той ентузіазм і підйом, які запанували на звільнених від більшовиків наших землях у зв'язку з відновленням Української Держави. Факт цей заелектризував цілу суспільність, поставив на ноги всіх, навіть маловірів і малодухів, що вже почали забувати своє українство».[191]

На завершення цієї частини розвідки скажу прямо: для цитування судження подібного штибу підходять якнайкраще, бо займають багато місця. Осмисленню – навряд чи.

Отож від версій доведеться перейти до встановлених, ніким не заперечуваних фактів.

Вони такі.

Архівні документи – як німецькі, так і радянські, покази очевидців одностайні та безапеляційні: Червона армія залишила місто увечері 29 червня, у Львові ще деякий час – приблизно до другої ночі 30 червня залишались деякі частини НКВС. які прикривали відступ армійських частин. «Нахтіґаль» та інші частини вермахту увійшли до спорожнілого міста приблизно о 4 годині ЗО хвилин 30 червня. Контроль над львівською радіостанцією перебрали вояки «Нахтіґалю». Це факт перший.

Факт другий. Перепис, проведений у Галичині перед Другою світовою війною, засвідчив: усе її населення за національною ознакою розподілялося так: 73 % українців, 16 % поляків, майже 10 % євреїв, близько 1 % німців. 95 зі 100 українців – сільські мешканці. Вся національна українська інтелігенція включно зі священиками – це хіба що 12–15 тис. осіб. Національний склад населення Львова радикально відрізнявся від загальногалицького: поляків – більше 50 %, євреїв – майже 32 %, українців – майже 16 %. Оцінюючи ці дані, не слід забувати: після німецької окупації західної частини Польщі та радянської – східної її частини співвідношення чисельності поляків та українців залишилося приблизно таке саме, натомість євреїв – виросло за рахунок біженців із «німецької» частини Польщі та масового напливу з території СРСР.

«Таким чином, – робить висновок сучасний український дослідник Сергій Рябенко, – фактично єврейська громада Львова у червні 1941 року лише незначною мірою поступалася за чисельністю польській, і кожна з них більш ніж удвічі перевищувала українську громаду».[192]

Збори української громадськості Львова, заявлені Стецьком як «Національні» – навіть якщо вони і відбулися за кількості 100 невідомих нам людей, – могли представляти, в кращому разі, лише одну третину тогочасного населення міста. І аж ніяк – українську громаду всієї Галичини. «Делегати» від мешканців численних українських галицьких сіл та містечок фізично не могли потрапити до Львова на вечір 30 червня – навіть за палкого, нестримного бажання.[193]

Факт третій. Стецько прийшов до Шептицького не один. Він забув сказати про те, що разом з ним був капелан «Нахтіґалю» о. Іван Гриньох. їх зустріч із