Читати книгу - "Лабіринт"

— Кажи! Говори все, що в тебе на думці, Франсуа. Я тобі не докорятиму.

— Коли ви пішли, пані, я гадаю, рицар Дюма не хотів з’являтися перед очі вашого батька, не знаючи, де ви є.

Щойно Франсуа промовив це, Алаїс зрозуміла: він мав рацію. Тепер взаємини батька з її чоловіком були як ніколи напруженими. Алаїс тільки стиснула губи, не бажаючи показувати, що вона згодна зі словами служника.

— Одначе мої нападники так ризикували, — сказала Алаїс, — напасти на мене в самісінькому серці Шато Комталь — це ж справжнє божевілля. А ще й ускладнили свій злочин, узявши мене в полон... Як же вони сподівалися втекти?

Алаїс раптом замовкла, усвідомивши, що бовкнула зайве.

— Усі були надто заклопотані, пані. Звукового сигналу гасити вогні так і не дали. Тому, хоча Західні ворота зачинили, Східні ворота залишилися відкритими на всю ніч. Ті двоє чоловіків досить легко пронесли вас крізь Східну браму, затуливши ваш одяг та обличчя. О тій порі на вулиці так багато паній... тобто жінок, маю на увазі, таких, що...

Алаїс стримано посміхнулася.

— Дякую тобі, Франсуа. Я зрозуміла твою думку.

Але її усмішка одразу ж зникла. Алаїс треба було подумати, вирішити, що робити далі. Вона почувалася спантеличеною більше, ніж можна і очікувати, й до того ж не знала, чому так сталося, і це навіювало на неї страх.

Важко діяти супроти невідомого ворога.

— Франсуа, краще поширити чутки, буцімто я нічого не пам’ятаю про напад, — промовила вона нарешті, — якщо мої нападники залишилися у замку, то вони не відчуватимуть загрози.

Думка про те, що їй доведеться вертатися тією ж самою дорогою, холодила дівчині душу. Крім того, вона не засне під наглядом служниці Оріани. В Алаїс не було сумнівів, що доглядальниці шпигували за нею й переказували все сестрі.

— Я відпочину тут до ранку, — сказала вона.

Франсуа злякався:

— Але, пані, вам не гоже...

— Дуже шкода виганяти тебе з твого ліжка, — додала Алаїс уже м’якше, — та мені не подобається моя компаньйонка.

Вона обдарувала Франсуа зворушливим, переконливим поглядом, а потім сказала:

— От якби ти міг залишитися поруч, Франсуа, на випадок, коли мені буде щось треба, я була б вдячна.

Він не відповів на її посмішку, а тільки слухняно кивнув:

— Як скажете, пані.

Пильно глянувши на Франсуа, Алаїс збагнула, що вона занадто прискіпується до його поведінки. Вона попросила його запалити лампу й відіслала геть.

Щойно Франсуа пішов, Алаїс скрутилася в клубочок посеред батькового ліжка. Вона знову була сама, образа на Гільєма повернулася до неї, неначе тривалий тупий біль. Алаїс спробувала відновити в пам’яті обличчя чоловіка, його очі, лінію підборіддя, але його риси розмивалися й не хотіли чітко окреслюватись. Алаїс знала причину своєї неспроможності відновити образ чоловіка у пам’яті — це була злість. Скільки вона себе пам’ятала, Гільєм був самим собою лише тоді, коли виконував свої рицарські обов’язки. Він не діяв неправильно чи погано. Насправді він діяв так як слід. Напередодні такої важливої місії він виконував обов’язки тільки перед своїм покровителем, своїми друзями, що поїхали з ним у подорож, але не перед дружиною. І все-таки, хоч як Алаїс намагалася, але не могла приглушити голоси в голові. Хай би що казала вона, це жодним чином не впливало на її почуття. Саме тоді, коли їй потрібен був його захист, Гільєм зрадив її. Як це часто буває, вона несправедливо у всьому звинувачувала власного чоловіка. Якби її відсутність виявили з першими променями сонця, то нападників схопили б.

«Тато неодмінно думатиме зле про мене», — сумно гадала Алаїс.

На занедбаному хуторі за Аньяном, серед рівнинних родючих земель на захід від Монпельє, середнього віку катарський священик разом з вісьмома своїми credentes, вірними, причаївся в закутку комори, за купою упряжі для волів та мулів.

Одного з чоловіків було серйозно поранено. Сірі й рожеві шматки м’яса оголювали розтрощені кістки на обличчі потерпілого. Його очі були широко розплющені та мало не випадали з очниць, унаслідок сильного удару в щоку. Навколо зяючої рани застигла кров. Друзі відмовилися покинути чоловіка напризволяще, коли на будинок, у якому вони зібралися для молитви, здійснив напад невеликий гурт дезертирів із французького війська.

Утім, поранений зв’язав їм руки: вони не могли втекти, дарма що добре відали цю місцевість. Цілісінький день на них полювали хрестоносці. Ніч також не вберегла катарів від переслідування, тож зараз вони були у пастці. Катари чули крики