Читати книгу - "Дожити до весни"

– Сідай і дивись. Ще десять хвилин до кінця тринадцятої серії. Анабель глянула одним оком на турецькі пристрасті на екрані й перевела погляд на дерев’яний шифоньєр зі скляними дверцятами, розписаними хитромудрими, під золото, вензелями. Старий порцеляновий сервіз із синіми райськими птахами з позолотою на крилах і хвостах, кришталеві фужери на тонких ніжках, дерев’яна лакована скринька з наскрізною тріщиною на покришці, будильник із котячою головою над круглим корпусом, що давно вже забув про своє призначення показувати час, більше не водив очима й залишився, вочевидь, лише як пам’ять про когось чи про щось… Все виказувало, що колись Якилина Григорівна полюбляла дорогі дрібнички і головне – мала за що їх скуповувати.

– То ти та сама нова сестричка з соцзабезу, про яку Ліда Іванівна попереджувала? – Вона нарешті стишила звук телевізора й повернулася до Анабель. – Сподіваюся, краще будеш мене доглядати, як твоя попередниця. З тією лахудрою, з Томкою вашою, ми ніяк не могли знайти спільну мову. Та ще й обкрадала вона мене: після кожного походу до магазину моя решта прилипала до її рук. Думала, мабуть, що баба як з літ, то й з розуму, порахувати грошей не вміє. А не треба було так думати. І ти так не думай. Бо я вам не хто-небудь, я вдова генерала!

– Та я не із соцзабезу і з Лідою Іванівною не знайома. Взяла вашу адресу в ЖЕКу й от прийшла запитати дещо…

– Отакої! То я, виходить, впустила чужу людину? Зовсім-зовсім чужу? Чужу-чужинецьку? І сиджу собі отако спокійно та кіно дивлюся?! А якби ти була якоюсь шахрайкою! А якби тебе підіслали оті, що на квартири самотніх жінок полюють?! Га? І що б тоді? А щоб того Сулеймана підняло й гепнуло! Це ж усе через нього, це він мою пильність приспав. Такий чоловік, такий красунчик писаний, що здуріти можна. Але ж тютя тютею – ніяк не розбереться, хто його насправді любить, а хто дурить. Вішають йому спагеті на вуха, а він знімає та їсть. А я так розпереживалася, що про все на світі забула. Піду-но корвалолу вип’ю, а то щось серце прихопило.

Стара генеральша потупцяла до кухні, повернулася в супроводі густого шлейфа корвалолового запаху.

– Сто років уже ніхто до мене не приходив просто так, аби поговорити. То що ти хочеш почути? До нового серіалу ще ціла година.

Історію Хромових чіпкий мозок генеральші Килі висвітлив на диво хутко. Анабель навіть не сподівалася на таку оперативність пам’яті дев’яносторічної бабусі. Ніби це був старий компрометуючий знімок якогось всюдисущого папараці, зроблений за таємними лаштунками скандалу. І нібито лежав він у Якилини Ковальчук на похваті, от вона його – хоп! – і витягла зі схованки.

Ковальчуки не тільки оселилися колись у будинку Хромових (тоді ще й справді досить престижному), а й знали про них те, що від інших було втаєно. Іван Хромов повернувся з фронту одноногим калікою з орденом за мужність на грудях і контузією, схованою в голові, але не так глибоко, щоб її не можна було помітити. Орден дав змогу фронтовикові отримати керівну посаду в одному з відділів міської ради. А може, він мав її і до того. Це вже генеральші Килі не відомо, бо приїхала вона до містечка після війни.

Отож, Іван Хромов займався відбудовою зруйнованого міста. А тим часом під ним самим ось-ось мала вибухнути бомба, здатна зруйнувати вщент його сімейне життя. Він знав про неї, дедалі частіше заглядав у чарку. Настя, років на десять молодша від чоловіка, вже відкрито волочилася з коханцем. Їхній старший син Казимир після закінчення інституту служив у державних органах. Меншому, Артемкові, жодна служба до скону віку не світила – хлопчик ріс із затримкою психічного розвитку. Та батько не любив його не тому. Подейкували, нібито малий – зовсім не Хромов. Як кажуть, до кожного рота не приставиш ворота.

Під Новий рік, після чергової сварки з чоловіком, Настя зникла з дому. Іван казав, що вона втекла з коханцем. Так це чи ні, ніхто підтвердити не міг, тим паче, що й коханця неначе корова язиком злизала. Мав він погану репутацію: хтось приніс чутку, що під час війни служив у сільській поліції неподалік. Тож розшукувати їх не стали. А за місяць і самого Івана знайшли задубілим біля воріт власного дому – присів на лавці, заснув, зморений алкоголем, і не підвівся.

Казимира не дуже засмутила смерть батьків. Що правда, то правда. Та й за молодшого брата він не дуже вболівав. Якось явився, хутко продав батьківський будинок і повіз кудись брата з бабою Катериною, маминою мамою. Куди саме – ніхто не знав. Катерина любила обох онуків, обидва вони вдалися в неї. Але старшого вона чогось побоювалася, остерігалася, ніколи не наважувалася суперечити йому, не те що наказувати. А от меншому небо ладна була прихилити.

Якилина тоді ще не була генеральшею. Працювала медсестрою у військовому шпиталі, де кілька разів підліковувався й Іван Хромов, бувала у Хромових удома, знала про скандали, з якими вони перед нею не крилися, про проблему з молодшим сином. Їй дуже подобався змурований неподалік соснового бору будинок Хромових. Дізнавшись, що Казимир продає його, наполягла, щоб чоловік купив. Полковник Ковальчук пробував відхрещуватися, пояснити благовірній, що у військкоматі не така висока зарплата, аби за кілька повоєнних років зібрати суму на будинок. Зрештою добряче заліз у борги, але своїй Килі догодив – дуже вже він її любив. Відтоді про колишніх господарів вона нічого не чула. Зітхала, коли згадувала про Артема. Як то він, бідолаха, сам? Була певна, що Казик нізащо не взяв його до себе – не такий він чоловік,